Привид безрукого ката - Андрій Процайло

поворухнувся. Суддя відчув приплив фізичної сили. З подвоєною енергією пішов у напад. Лев лишень ухилявся та блокував удари. Був пасивний і малорухливий. Вичікувальний. Лавник заричав не згірш за чудовисько з фільмів жахів, кинувся на Лева — й ураз зі скрученою шиєю опинився на підлозі. Вивернутися йому вже не допоміг би ніхто. Шия хрустіла, як чіпси. Суддя ледве дихав.

— Де вона? — запитав Лев.

— Н-не з-знаю, — прохрипів Ярема. Його обличчя почервоніло, потім різко почало синіти. Суддею тіпали конвульсії. — Ч-ч-чес-с-с-но... — Лев трохи попустив шию Лавника. — Але з-здогадуюсь... Пр-пропоную тим-тимчасову с-співпрацю... Тим більше... якщо ти мене придушиш... ти не виграєш...

— Я виграю, якщо я знайду Марі... — прошипів Лев.

Ярема віддихався. Посміливішав.

— Я піднімусь, гаразд? — він здув пил зі своїх рукавів. «Чистота теж не ідеальна, як здавалося», — подумав.

Лев чекав. Пауза тут була потрібна, як ніколи. Він намагався вловити вібрації мозку Лавника. Що було з ним ледь не вперше.

— Не будь таким наївним, Безрукий, — почав суддя, розчаровано розводячи руками — Як я... — додав з відтінком довірливості. — Не брешу. Сам улип... Думаю, нас обкрутили обох... Як хлопчаків...

На вулиці і в коридорах здійнявся рейвах. Пролунало декілька пострілів.

— Давай заспокоїмо своїх і поговоримо по-людськи, — запропонував Лавник.

— Твої вже заспокоєні. Можемо розпочати. Нам більше не заважатимуть.

— Я переконаюся, можна? — силувано всміхнувся суддя. — Професіонали все-таки...

— Прошу...

Ярема Сильвестрович тикав усіма своїми можливими і неможливими, прихованими і явними, на клавіатурах і пультах, навіть вмонтованими у стінах, кнопками. Мовчок, наче світ скінчився. Врешті набрав когось по мобільному. Наказав:

— Поясни...

Прогримів гучний зв'язок:

— Об'єкт повністю під контролем. Люди, входи-виходи, зв'язок, транспорт, аварійне енергозабезпечення, система екстреного знешкодження...

— Ясно... — промимрив Лавник, запустив пультом у стіну й для чогось копнув стіл. — Третій промах за останній час. Щось частенько. Не мої зорі вийшли на зміну у небі... — розмірковував. — Друге — переоцінив свою безпеку. Третє — недооцінив тебе, Безрукий... Думав, ти безхребетний, а виявляється...

— Не переживай, ти не помилився, бо я сам так думав... Але давай повернемося до першого... Промаху...

— Я тебе хочу попередити, що за справедливість я буду боротися до останнього. Це місія не лишень моя. Це місія віків.

— Згоден.

— Тільки ми знаходимо жінок — наші дороги розходяться...

— Жінок?.. — перепитав Лев.

— Так. Це і є перший промах.

Ярема відімкнув сейф. Вийняв звідтам флешку.

— Зараз побачиш, — сказав і нервово вищирився на Безрукого: — Скажи, хай увімкнуть електрику!..

— Думаю, заряду акумулятора ноутбука вистачить, — спокійно мовив Лев. — Мало що з тої флешки може вискочити. Зараз така техніка, що хай сховаються святі зі своїми дивами...

Лавник, на диво, покірно ввімкнув ноутбук.

Лев побачив, як дуже красива жінка прокрадається до сейфа, який красується у всій величі перед ним, уводить коди, потім допомагає ключем, відмикає його, дістає безруку ляльку-мотанку, лезом розпорює їй живота, виймає нутрощі з клаптиків тканини й ниток, знаходить жмут волосся, спалює його тут же на керамічній таці, попіл розвіює за вітром на балконі. Повертається, акуратно запихає нутрощі в ляльку, зашиває, ховає у сейф і зникає...

— Лялька? З мого сховку? — запитав Лев.

— Так.

— Що зробила жінка?

— Ліквідувала з тобою зв'язок. За допомогою того жмута твого волосся, замовленого, звичайно, я читав твої думки... Так вирахував пацана і бабцю. Про відьму здогадався, фактично, сам. Якби не це — таксист був би мій давно... Не треба було б нічого видумувати. Тебе б уже смакували хробаки, а я б насолоджувався вічністю... З нею... Я її полюбив більше, ніж душу. Довіряв на тисячу. Навіть не дуже намагався влазити їй у голову... Хоча, варто визнати, вона й не впускала... Тепер можна тільки здогадуватися, чому...

— Ти хочеш сказати...

— Так. Я припускаю, що моя Зоряна і твоя Марі — компаньйони. І діяли заодно. І зробили свою справу «на відмінно». Залишилася одна душа. В нас нічия. Якщо ми до передбаченого договором часу не підпишемо душу, згинемо обоє... І... — Ярема зробив затяжну паузу, — не здивуюся, якщо вони знають, хто останній клієнт. Завдяки тобі... Правильніше, завдяки тій чортиці Марі, що розвела тебе, як лоха...

— Не може бути... — Лев виглядав дуже спантеличеним.

— Вони зникли в ту саму ніч... До речі, ця твоя лікарка мені до болю знайома... Переконаний... Але не можу пригадати, звідки... Надіюсь, із попередніх життів...

Сонце зазирнуло у вікно. Починався новий день. Ніс життя... Комусь щасливе, когось мав гартувати... Когось народити, когось забрати...

— Не вірю, — бурмотів під ніс Лев.

— Думаю, є хтось третій, ну, з таких самих «вибраних», як ми, кому потрібна поразка нас обох... — зробив висновок Ярема. — Все, Безрукий, більше я нічого не знаю і бачити