Привид безрукого ката - Андрій Процайло

— Ти хочеш сказати, що я сам собі підкинув цю дурню? Що я хитрую?..

— Усе, що я хотів сказати, — я сказав, — Лев набрав повні легені повітря, а випускав його через очі. Повільними видихами, паралізуючи термінаторів, що тримали його скрученим, наче в гамівній сорочці. Ті застигли на задньому сидінні, як пам'ятники. Спокійно, без перешкод вийшов з машини.

— А ти думав, що ти у безпеці, — кинув Лавникові на ходу. І пішов шукати п'яного сторожа, щоб замкнув замок. Бачив, що вдома у нього хвора дружина, і роботи втрачати йому не можна...

Добрів до автостанції. Сів у автобус. Заплющив очі. Думав про Марі. Згадав, що, за інформацією, яку знайшов Борис, заміж у Німеччині вона виходила, як Ганна Шевченко. Повна плутанина. Не міг Марі розгадати. Ніяк. Її два тіла робили її розпливчастою і недосяжною. І тіла вплинули на її душу. Вона наче складалася з двох різних частин, що світилися по-іншому і мали іншу долю...

Автобуса перегнав джип судді. Підрізав. Водій автобуса ледь зреагував.

У салон зайшов сам Лавник.

— Ходи, підвезу з комфортом. Чого будеш тут трястися... — мовив примирливо.

— Не хочу, — відрубав Лев.

— Тоді хоч оживи їх, — тицьнув на паралізованих охоронців.

Безрукий глянув на годинник:

— Через дев'ять хвилин почнуть рухатися, — сказав. — Але думати — аж через годину...

— Дякую, — мовив суддя і вийшов.

«За що він дякував?» — подумки запитав Лев.

«Я знаю, за що...» — подумки всміхнувся Ярема.

Коли автобус виїжджав з міста, Лев на великому щиті побачив герб Жовкви. На ньому був зображений Святий Іван, що в правій руці тримає золоту чашу, а в лівій — чорну змію. Змія була наче скопійована зі стіни замку...

Ґ

Лавник був злий, як чорт.

— Нема проблем. Ката можна позичити. Так буває. Закон цього не забороняє, — запропонував війт.

— Ні! — ревів лавник. — Тільки він знесе їй голову! Це мій принцип!..

— Добре, — погодився війт. — Я зроблю все можливе...

— І неможливе...

Війт скреготнув зубами, але змовчав...

Лев приїхав до Львова пізно ввечері. Додому не спішив. Вирішив піти до міської ратуші — з неї все почалося, може, пробудить йому пам'ять. Кров з носа треба було згадувати листа ката, бо інакше гаплик не тільки йому, а й душі. І вервеці доль, що присвятили себе її спасінню... Не можна здаватися, допоки є хоча б маленький шанс на перемогу. А шанси переслідували його зусібіч — треба було тільки вміти їх прочитати та використати. Якомога швидше Безрукий вирішив розвідати дещо, що стосується дивного відпочинкового комплексу...

Ратуша Безрукого не прийняла. Гнала геть здичавілими вітрами та трьома уважними міліціонерами, що ввічливо запитали: «Чого ти тут лазиш?» Лев хотів було їх запитати, чи вони знають, чому міліціонери ходять по троє. Почув колись у тролейбусі. Але передумав. Побоявся, що коли не зрозуміють жарту, можуть запроторити його у слідчий ізолятор, а часу в нього обмаль. Бо відповідь була така, що могла пробудити у стражів порядку образу і показати, хто є хто насправді, і чим треба думати, щоб усілякі бевзі не мололи дурниць у той час, коли вони несуть службу... А ходять міліціонери по троє, бо один вміє писати, другий читати, а третьому дуже подобається така високоосвічена компанія. Жарт, звичайно, давній, як абетка, тому бажано його не соромитися сучасним мундирам, а то ще, не дай Боже, виникне думка, що це правда...

Пройшовся пішки до Підвальної, сів на трамвай-четвірку і в задумі поїхав додому. Сусідка в дверях не чекала. За дверима теж. Дотримувалася слова, хоча коштувало це їй точно більше, ніж за рідну маму. Зайшов. Нашорошив вуха. Рука застигла на вмикачі. В хаті хтось був. Намацав у кутку трубу пилососа. Приготувався до атаки. Перед стрибком різко ввімкнув світло. Кіт в останню мить ледве вивернувся з-під труби і сховався під ліжком.

Безрукий важко видихнув. Забув, що має в хаті котяру. Почав кликати Мурка, той не вилазив — не вірив, що Лев не здичав. Насилу вмовив кота покинути сховок, пообіцявши, що й пальцем його не зачепить. І попросив пробачення за нерозсудливий напад. Погладив кота, нагодував трьома сирими яйцями. Зателефонував Борисові.

— Є діло, — сказав.

— Нарешті! — втішився Борис. — А то мене вже почали терзати сумніви, чи ви, бува, не вийшли з гри.

— Ти диви, теж мені гравець! — обурився Лев. — Я тут постійно ходжу по лезу, щомиті можу копита відкинути, а він бавиться!.. На кону моя душа, а він розвагу знайшов, очкарик перевчений. Мозок провітри спершу, а потім уже городи всяку дурню!.. І не тішся. Думаєш, я не бачу, як ти там свої зуби скалиш?..

— Якби ви перестали сабанити, я б уже століття тому вибіг з хати.

— Біжи, — усміхнувся Лев