Привид безрукого ката - Андрій Процайло

тримав у зубах, а здоровою рукою допомагав собі у пошуку дотиком. Нарешті намацав вирізьблену звивисту холоднечу. Присвітив. Є! Гадюка дивилася на нього з каменя, наче жива. Здавалося, вона сичить і плює отрутою. Борис з радості стиснув кулаки і видав дурнувате «єс!». Безрукий закрив йому рукою рота, обернув і підштовхнув до дверей. Огледів і обмацав їх зверху донизу — двері зсередини були такі ж суцільні, як стіни. Без жодної заглибини! Лев висунув голову на вулицю, декілька секунд придивлявся. Потім вистрибнув, висмикуючи за собою Бориса. Живопліт навіть не встиг здивуватися, як у ньому завмерло двоє диваків.

— Ви мені ледь руку не відірвали! — схлипнув юнак.

— Цить! — засичав Лев. Він спостерігав за дверима. Вони, наче їх притягувало магнітом, повільно зачинялися. Нарешті полегшено видихнули, клацнув замок. І знову мертва тиша.

— Я хочу з вами! — здогадався про все Борис.

— Як? — визвірився на нього Лев. — Ти що, не бачиш, що виходу немає? Тільки вхід. Недарма вони залишили тут свого чоловіка з ключем. Чекатимеш мене тут.

— Як мені знати, коли відчинити?

— Я подзвоню.

— Зсередини телефон не тягне. Що-що, а це я встиг помітити.

— Я постукаю...

— Думаєте?.. — завагався вундеркінд.

— Ні, — відповів Лев. — Не думаю. Якось буде... Час від часу відчиняй, я чекатиму всередині під дверима. Відчинив — і зразу навтьоки. Зрозумів?.. Чи ти маєш кращий варіант?..

— Бо вийти можете і не ви, так?..

— Не мудруй, брате... — Лев вручив ключа Борисові. — Давай, Буратіно, відчиняй.

Хлопець сяяв від «брате». Спритно підстрибнув до дверей, відчинив. У холодній темряві розчинився Лев. А через мить зі живоплотом зріднився Борис. Хлопець подякував гілкам, що не подряпали, і погладив листочки, які навіть зимою не втрачали зелені життя. Він знав, що все живе любить ласку і потребує вдячності. До вундеркінда останнім часом дійшло, що світ — єдине ціле. І науковці з їх численними теоріями — теж...

«Для чого людям бути такими дивними?» — подумав Місяць і зателефонував кому треба...

52

Темінь була такою насиченою, що різала очі. Лев ніколи не міг подумати, що чорнота світить! Отакого!.. Він на мить розгубився, ніяк не міг зорієнтуватися, де двері — Безрукому здавалося, що він у кубі, завис у невагомості, як астронавти на космічній станції. Ніяких стін, жодного орієнтиру. Подумав про змію, вирізьблену у стіні — і вона з'явилася. Мерехтливими цятками переливалася на камені, як зорі в безхмарне літо. Не вистачало хіба квакання жаб. Лев мав схожі переживання недавно у Жовківському замку. Правда, тоді було марево, а тепер яв. Хоча хто може знати, що справжнє, а що ні?.. Ілюзія так укорінилася у життя людей, що відрізнити її від справжності дано вибраним. Так чи інакше, яке життя не буяло б зараз у Левові, однозначно треба було йти вперед, рухатися, боротися, бо інакше не буде ніякого життя. Діяти! — завжди повчав юний вундеркінд і мав рацію. Лев провів вказівним пальцем по вигинах холодної зміюки, і частина стіни зі скрипом почала відділятися, відкриваючи круті сходи вниз у тьмяному світлі смолоскипів, язики яких намагалися лизнути Лева. Його ступня торкнулася чергової таємниці. Ноги обережно намацували сходинки, сходжені більше часом, ніж людьми. «Дякую, Господи!» — уголос вирвалось у Лева, проте певності, що всечуючий Бог його почув, не було.

Йшов вічність. Ще трохи — й добереться до Америки, вирине з якогось підвалу на другій половині півкулі. Запах щокроку ставав насиченішим, живим, а не затхлим і застояним. Наче піднімався до світу, а не заглиблювався у його нетрі. Нарешті сходинки закінчились. Лев опинився перед трьома високими стінами у півтора метра завширшки. На кожній звивалися змії.

А тепер? — подумав Лев, і змії заграли кольорами, переливаючись одна в одну, як фігурки в ігрових автоматах. Припрошували випробувати долю... Безрукий ніколи не був азартним гравцем. І зараз не було спокуси кидатися на зміюк, клацати ними навмання. Він уявив себе у Жовківському замку, на якусь мить перенісся у тодішній стан задурманеності, і ноги самі підійшли до стіни ліворуч. Нехай так. Все одно, в які б двері не вводило життя, в кінцевому результаті прийдеш туди, де доля на табличці «фініш» написала твоє ім'я... І не переплутати смертному лабіринтів долі, хоч умри... Якщо ти не завис між світами, і якщо ти не... Безрукий...

Змія сама підставила спину під долоню Лева, жадібно всмоктала його дотик — і відчинила стіну у світ, де страх обнімався зі звабою, мука з насолодою, краса топилася у потворності... Де не було ніякої грані, одна плинність... Безрукий одразу збагнув, що у такий світ випадково не потрапляють...

— Тебе тут чекають, — почув владний жіночий голос, що переливався так само, як усе довкола, й емоції викликав такі ж суперечливі.

Голос був знайомий, він літав поміж смолоскипами, ховався за стрункими колонами, химерними скульптурами, під холодними лавами. Нарешті всівся на круглому кам'яному столі. Безрукий чомусь був переконаний, що це жертовник. І саме на цьому столі йому нині доведеться тріпотіти в муках, щоб доля терміново знайшла якийсь вихід, бо глухий кут, у який Безрукий уперся, не можна було ні об'їхати, ні перестрибнути. Ні розтрощити. Об нього можна тільки розбити собі довбешку і поховати у вічності все, надбане донині. Тоді навіщо всі старання?..

— Марноти немає. Все у ціні, — той же голос вийшов з головної стіни. Належав він диво-жінці, створеній