Привид безрукого ката - Андрій Процайло
Безрукий поглянув на обрубок у гіпсі. Важко зітхнув. Ця рука фактично була локомотивом, що вела вагони його життя у своєму, тупиковому напрямку. І вагони подій вантажила сама, і відчіпляла одні та причіпляла інші теж сама. Все залежало від неї: те, що ніколи не бачив матері; те, що по батькові — сам по собі, а не по справжньому батькові; те, що в дитинстві з нього глузували; те, що дівчата та жінки жахалися його каліцтва, ніби він менше приголубить однією рукою; те, що його остерігалися та оминали на вулиці, на роботі, наче він чумний; зрештою, тому, що сорт його був — нижчий... Бо покалічений. І не мало ніякого значення, що він був сильним, досконало володів декількома видами бойових мистецтв і міг при потребі легко впоратися не з одним «справжнім» чоловіком. Все вирішували декорації, а його декорація з самого початку була бракованою.
Локомотив пчихав собі на колії доль. І виглядало на таке, що він збився з дороги і везе у прірву. Або Бог давно вже цю прірву продумав, щоб нею заповнити прогалину у своїй досконалій світовій машині...
Лев поголився, потім довго ніжився у гарячій ванні. Вперто чіплявся за мить, щоб знову не втрапити в капкан нав'язливих марев. Бавився водою, як у дитинстві. Мильниця і мочалка були корабликами. Вони мали доплисти до протилежного берега. Пуста мильниця допливла, а мочалка, що на шляху вбирала у себе воду, — ні. Виходить, треба брати приклад з мильниці...
Заварив міцного чаю, сидів на кухні, притуливши ступні до батареї. Слухав новини. Більшість людей раділо, що не відбулося так широко анонсованого кінця світу. Але були й розчаровані, розбиті, бо настроїлись потішитися, може, єдиною радістю у житті — побачити, як умирають щасливі... Лев мимоволі подумав, чого б він хотів більше: кінця чи продовження світу? Відповіді не було. І правильно — бо його світ тільки починався...
Відтягував ту мить, щоб увійти у кімнату. Боявся, що там знайде відповідь, чому він тоді вистрибнув з вікна. Зрештою, переконав себе, що не пацан малолітній. І ввімкнув світло.
Вікно зачинене, штори засунуті. Порядок у кімнаті був чужий, він-бо знав, що кожну річ тут по десять разів перемацали всілякі там слідчі-експерти. Лев пересилив страх і потягнув на себе рипучу дерев'яну раму. Свіже морозяне повітря уривалося у кімнату і виганяло з неї чужий дух. Аж тоді Безрукий заспокоївся та почав стелити ліжко. Втома дійсно давалася взнаки. Втома, що знесилювала його зсередини...
Лев загасив світло, ліг. Сон не брав. Перекидався з боку на бік, сопів від безсилля. Йому здалося, що у ванній капає вода. Встав, перевірив кран — усе нормально. Повернувся, на тумбі біля вішалки побачив листа з міської ради, прихопив його з собою, кинув на стіл перед комп'ютером. Знову ліг. Крутився-перекидався, і нарешті ні з того ні з сього до нього дійшло, що не може він заснути через лист.
Сів за стіл, ввімкнув настільну лампу. Взяв листа і понюхав, що було з ним уперше. Лист пахнув затхлістю підземелля. Почерк на конверті був незвичний, з викрутасами, як у старих рукописах.
У передчутті лихого Лев тремтячими руками надірвав конверт. Похапцем вирвав з нього учетверо складеного аркуша А-4 і кинув на стіл, наче той обпікав. Якийсь час сидів і прислухався до того, що твориться у голові. Він наче був стороннім спостерігачем. У голову набігали думки і заявляли про себе, хотіли уваги. Лев спостерігав за ними і мовчав. З їхніх сварок зрозумів, що в нього є лишень три варіанти: або він збожеволіє, або їх примирить, або вікно... Проте спершу, ніж дійти якогось рішення, треба прочитати листа...
Почерк був той самий, що на конверті.
«Вітаю, Леве! — пробіг ошелешеними очима. — Коли ти читатимеш цього листа, ми з тобою вже будемо разом: в одному серці і в одній голові. А конкретніше — в твоєму тілі Я мав багато часу і довго думав, з чого почати і як писати тобі, щоб зразу ж, з перших слів не стати ненависним загарбником. Я знаю багато колишніх часів і дуже добре орієнтуюся в сучасному. Тому вирішив почати з найголовнішого і писати голу правду. Якщо буде твоя воля — я виконаю своє призначення і помру щасливим, якщо ж ні — поневірятимусь світом знову не знати скільки. Тут третього варіанту немає. Тому зразу кажу тобі — Я ПРИВИД БЕЗРУКОГО КАТА (можеш вважати — душа). І Я ВСЕЛИВСЯ У ТЕБЕ», — Лев поклав листа на стіл і почав ходити по кімнаті, порпаючись рукою у своїх кучерях. Якщо відкинути те, що він здурів, багато пережитих подій починають відкривати карти, сприйматися по-новому. Чому Лев зайнявся дивним дослідженням доль львівських катів? Чому саме доля безрукого ката так його зацікавила? Чому ж він сам без руки і прізвище його — Безрукий? Співпало? Побачимо! — дав собі сміливу відповідь і знову взявся за листа...
«Наскільки я можу звідси, з ратуші, передбачити, ти відклав листа і трохи порозкладав свої думки по звивинах. Правильно зробив. Так і треба. Тепер далі. Моїй душі не судилося відчути радість небес. Вона, закабалена гріхами, залишилась на землі А потім, заблукавши у ратуші, стала її привидом. Я довго блукав ратушею і проклинав долю. Однієї ночі прийшла до мене ВОНА (настане час — дізнаєшся, ХТО, тільки не підганяй мене і завчасу нічого не розпитуй про НЕЇ) і відкрила мені великий секрет — 21 грудня 2012 року опівночі настає такий момент, коли привиди можуть покинути свої в'язниці і поселитися у людські тіла, щоб виконати свої призначення, врятувати подібних собі і здійнятися в небо. Бо тоді кінець старого світу стає початком нового. Й у мить великого переходу буде маленька порожнеча, у яку можна прослизнути. Така собі небесна стежка, розумієш?
Я почав готуватися. Вивчав минуле, аналізував,
