Привид безрукого ката - Андрій Процайло
— Хто-хто? — перепитав рудий.
— Кат! — гримнув Лев Львович. — Не грайте вар'ята, мене хіба юродивий не знає! Геть, а то викличу помічників! — Безрукий обернувся і зник у кімнаті, так за собою грюкнувши дверима, що аж обвалилася штукатурка на стіні.
— Він ненормальний! — вигукнув рудий. — Що робити? — запитав стандартно.
— У дурдом! — відповіли троє в унісон, ще раз підтвердивши, що вони не лишень конвеєрні, але й односерійні.
Примчала швидка.
— Хто хворий? — запитав двометровий лікар з плечима термінатора, свердлячи очима рудого і стандартних.
— Там! Не ми ж... — буркнув слідчий.
На те лікар спокійно відповів:
— На вашому місці я б не був таким категоричним. Знаєте, скільки я таких темних костюмчиків з папочками забирав? Як припече, то дуріють навіть святі...
Слідчий упрів удруге.
Через декілька хвилин, наче нічого й не було, Лев Львович спокійно вибрів услід за лікарем з кімнати. Зайшов на кухню, перевірив, чи вимкнув газ, перекрив воду. Взяв з холодильника ключі і зачинив за собою вхідні двері.
Спускаючись сходовою кліткою, непомітно підморгнув рудому. Той упрів втретє, сильно того злякавшись, бо надворі зима. Щоб часом не продуло.
— Я поїду з вами! — налетів на ескулапа слідчий, наче той його проганяв.
— Та будь ласка, — відповів лікар, придивляючись до рудого, як до потенційного клієнта. — Хіба я вам бороню?
Дорогою слідчий набрав когось по телефону:
— Подзвони в управління, хай негайно в психіатричній лікарні зберуть комісію з найкращих фахівців. Маємо «елітного» клієнта, — мовив загадково...
Психіатрична лікарня мала шикарну територію — спокійну, як сон немовляти... Дерева, доріжки, лави, доглянуті старовинні будівлі... З гордих дахів захмелілі птахи дивилися на кожен новий день з надією... На заздрість усім нормальним... Тут не було проблем...
Хоч десь працюють бездоганно! Ніхто нікого не шукав, не чекав, не перепрошував. Сказали негайно, значить, негайно.
Комісія в білих халатах у складі восьми осіб (четверо чоловіків, четверо жінок — тендерний паритет) засідала за довгим столом, сувора і справедлива. Лев стояв посеред кабінету і дивився почергово у вічі поважним суддям, що наділені правом визначати нормальність, і наче гіпнотизував їх. Намагався зустрітися очі в очі з кожним лікарем, і йому це вдавалося. Більше того, він відчував, що у всіх битвах поглядів одержав перемоги. Винятком була молода русява лікарка з хвилястим волоссям та непомітним, як зморшка, шрамом біля носа. Члени комісії всі були однакові, білі і втомлені. А хвиляста лікарка його схвилювала. Лев не міг з упевненістю сказати, що він десь, колись її бачив, зате він її відчував. Так йому здавалося принаймні. Переконання не було ніякого. Бо він тепер навіть з упевненістю не знав, хто він...
— Не хвилюйтесь, — відводячи погляд, сказала лікарка, — все добре.
На її репліку начебто ніхто не звернув уваги. Напевно, так кажуть усім пацієнтам.
Лише слідчий, якого посадили, як бідного родича, біля самих дверей, засмикався на кріслі, як риба перед юшкою. Й отримав від Безрукого свою дозу гіпнозу. На нього подіяло моментально — в Левові слідчому привидівся кат. І така дрож пробігла тілом, що він упрів учетверте. «Та що за капость, — подумав слідчий, обережно витираючи чоло рукавом (бо зашмарканою хусткою соромився), думаючи, що ніхто з присутніх цього не помічає.
Кабінет був оснащений різною медичною апаратурою, яка вміла під'їжджати, виповзати зі стін, вислизати зі стелі, складатися-розкладатися, як дитячі роботи-трансформери. Все пікало, пищало, говорило, зразу ж друкувало результати. Лев стояв, лежав, згинався, повертався, його перевіряли зусібіч, і не тільки голову.
Насамкінець виснажливого дослідження його нормальності фахівці, маючи перед собою результати аналізів, захотіли з ним поспілкуватися. Наживо.
Говорив сивий, худий, коротко стрижений чоловік з акуратною борідкою.
— Ви знаєте, що тут відбувається, правда? — почав він, не зводячи очей з Безрукого. — Ми провели детальне обстеження вашого... організму. Маємо попередні результати. Природно, фахівці хотіли би з вами поспілкуватися, послухати вашої думки, може, є які скарги, побажання... Ви не заперечуєте?
— Ні, пане професоре, — відповів Лев. — Я із задоволенням з вами поспілкуюсь. Тим паче, що заради мене ви з товариством залишили багато важливих справ...
— Ви мене знаєте? — запитав лікар, прищулюючи праве око. Лівому в той час, напевно, відкривалось якесь інше, внутрішнє бачення.
— На жаль, ні...
— Звідки ви тоді знаєте, що лікар — професор? — невиховано втрутився у розмову рудий. Одержав декілька осудливих поглядів від комісії і замовк.
— Є в людини така частина тіла, як голова, — почав Лев. — У декого вона здатна думати і робити висновки. Правда, в моїй голові ви відверто сумніваєтесь, пане слідчий. Ваше право. Хоча те, що ви міліціонер, я зрозумів зразу, тільки вас побачивши... Чому би то?... — Лев глузував з рудого. Не міг йому пробачити сопливого лікарняного розводу з дурнуватими показниками.
Лікарі відверто, але виховано всміхнулися.
— Гаразд, — продовжив професор. — Питання будуть звичайні, прості, адже ми навіть не знайомі, — пояснював лікар. — Отже, ваше прізвище, ім'я, по батькові?
— Безрукий Лев Львович, — була спокійна, виважена
