Привид безрукого ката - Андрій Процайло
— Кому це потрібно? — випустив з себе безпомічне запитання, яке зависло під стелею, як кулька, наповнена газом. Ніби раде втекти, розгулятися у висі, та несила. Лев в уяві взяв голку й проколов кульку. Запитання впало на землю. Він розтер його, наче плювок, — і злякався. Власних думок і вчинків... Зате разом з розтертим запитанням зник якийсь внутрішній страх і повернулася здатність більш-менш ясно мислити. Лев взяв викрутку і почав видовбувати з ключового сховку застиглу тирсу.
Ключа не було!..
Ну, знайшли ключа, забрали. Але навіщо замазувати сховок? — крутилося у голові без відповіді.
Безрукий підбіг до картини, зняв її. Металічні дверцята тайника були замкнені. Замок справний, не видно ніяких слідів пошкодження. Першим ділом Лев хотів було зателефонувати слідчому, але передумав. Помчав до сусідки. Знаючи її допитливу вдачу, без неї тут теж не дуже можна було розперезатися. Тим паче, що в стилі рудого було прикривати себе всім можливим: свідками, медиками, колегами, паперами...
Сусідка зразу відчинила, наче чекала на нього під дверима.
— Пані Стефо! — випалив Лев без передмов, бо вони могли скоріше заплутати, ніж розплутати клубок незрозумілих подій. — Пропав ключ від тайника Ганни Петрівни...
— Того, що під картиною? — запитала одразу сусідка.
— Того!.. — мовив Лев трохи спантеличено, бо не чекав на таке швидке порозуміння.
— Я знаю, де він, — загадково мовила пані Стефа, — бо я його сховала... Ходімо, віддам...
Сусідка впевнено прямувала до ванної. В одній з численних, захаращених всілякими дрібницями тумб, які після смерті господині Лев ще не розгрібав, під перекинутою мильницею лежав ключ.
— Ось, — задоволено мовила моторна пані Стефа.
Лев узяв ключа, глянув на сусідку:
— А навіщо ви його туди сховали? І від кого? І де ви, зрештою, його взяли? — запитав не без злості.
— Ти що, Левчику, на мене визвірився, га? — перейшла пані Стефа у наступ. — Чи ти собі у своїй дурній пришелепуватій довбешці надумав у чомусь мене підозрювати, невдячна ти душе? Та якщо...
— Ні, пані Стефо, ні... — почав виправдовуватися Лев. — Я злий, бо підозрюю, що це все...
— Рудий міліціонер! — випалила сусідка. — І правильно підозрюєш, Левчику. А я вже, грішним ділом, подумала на себе. Тепер тебе розумію. Бо тільки при згадці про рудого я нервую, як черв'як перед дзьобом курки. Такий уже той рудий прикрий, що так може людей заводити...
Безрукий устромив ключа у металеві дверці саморобного сховку. Під сусідчине примовляння, який рудий поганий, відчинив тайник. В ньому було... порожньо!!!
— Господи Боже! — сплеснула руками пані Стефа. — Чудасія якась дивна! Я ж сама бачила! Не пійму!..
Зате Лев уже знав напевно, що після 21 грудня «дивна чудасія», як влучно вирвалося у сусідки, стала нормою його життя. І найдивнішим у цьому було те, що він уже почав до чудасії звикати...
Безрукий взяв за руку ошелешену сусідку і, як школярку, повів на кухню.
— Зроблю гарячого чаю, — сказав, — краєм ока слідкуючи за поведінкою сусідки.
Зробив висновок, що сусідка дійсно спантеличена і зараз у пошуках розгадки «чудасії дивної» мандрує лабіринтами своїх звивин. Результат поки був нульовий, бо вона не сплескувала руками.
Чайник уже підсвистував, наче давно чекав команди кипіти. Лев залив чай окропом, відніс паруючі горнятка в кімнату, вернувся за сусідкою. Всадовив її за столом, всівся біля неї так, щоб на них обох дивився порожній сховок. Споглядання потрібного об'єкта допомагає пам'яті. Принаймні такий метод використовують у фільмах всі нишпорки, коли хочуть витягти подробиці з голови свідка.
— А тепер, пані Стефо, спокійно, за чаєм, ви мені відповісте на всі мої запитання. Тим більше, я бачу, що ви самі збентежені. Тому шок зніматимемо разом. Так легше, правда?
— Істинно, — ожила сусідка. — Питай, Левчику, — і вона відсьорбнула трохи чаю. — З бергамотом, — додала значуще, це її трохи заспокоїло, вона розправила плечі... Бергамот, видно, для неї був авторитетом.
Лев вирішив не тягнути.
— Де ви взяли ключа? — почав.
— Я його не взяла. Я його забрала. Так що слухай спочатку, Левчику... Коли приходив рудий зі своїми квадратними бовванами, він завжди кликав когось із сусідів. Казав, згідно з законом, треба понятих... Так от, згідно з його законом я була тут як тут, без запрошення, так що нікого й не треба було шукати. Вони залазили в кожен куток, хоча порядок в тебе був, як для холостяка та ще й каліки, нормальний. Хіба що пилюка кругом застояна... А так — наче все на своїх місцях...
— Пані Стефо... — перервав сусідку Лев. — Мене цікавить ось цей порожній сховок Ганни Петрівни. Лев підійшов до отвору й ледь демонстративно не запхав у нього голову.
— А я про що, Левчику? — здивувалася сусідка. — Ось дивлюся на нього і кажу. Вони лазили по хаті, як мурахи. За всіма не впильнуєш. І тут рудько підходить до серванта, перебирає посуд, а потім голосно каже: «Увага! Ключ!» і придивляється до ключа уважно-уважно й тицяє ним у очі кожному. Потім
