Привид безрукого ката - Андрій Процайло

Безрукий мовчав. Він теж не розумів, що діється. «Ботанік» так витріщив очі, що вони вилазили аж з-під окулярів.

— Тепер ще прикріше. Те, що стосується тієї ночі, коли ви... чи вас, чи як там...

Лев здивовано глянув на слідчого:

— А ось тепер, пане слідчий, я запитання не зрозумів. Зовсім.

— Ви вистрибнули самі, чи вас викинули? — випалив рудий.

Лева пересмикнуло, він сів на ліжку, загіпсована рука злетіла з пов'язки.

— Що? — заволав Лев Безрукий, що аж крісло зі слідчим відскочило від ліжка. Так принаймні здалося хлопченяті з розумними очима, і він прикрився зі страху кросвордами.

— А що... ви нічого... не знаєте? — слідчий ладен був провалитися крізь землю. Такого професійного краху в його кар'єрі ще не було. Завал! Це все, напевно, через Маринку, що втекла від нього з футболістом за кордон. Клята сучка! Після того, як він її витягнув зі смердючого корівника, де вона мила коровам цицьки... Коли він уже замовив столик у ресторані на Новий рік...

— Перепрошую, пане слідчий, — Лев спустив з ліжка ноги, сів обличчя в обличчя з рудим і впевнено мовив: — Я розумію, що у вас якісь особисті проблеми. Бо ви зараз не тут. Ви переживаєте щось дуже важливе для вас. Тож прийміть співчуття. Ви сюди перед Новим роком, вибачте на слові, припленталися, щоб забутися... Але й мене зрозумійте. Я теж сам-один, покалічений і з головою, у якій б'ються на смерть думки, і я не знаю, чиї вони... — слідчий зняв окуляри і жвавими очима свердлив Лева. — Давайте поговоримо, як люди, і допоможемо один одному. Відкинемо посади, закони, гордощі... Познімаємо маски. Гаразд? Мені це дуже важливо. Допоможіть... будь ласка...

Щось напевно перекрутилося всередині у слідчого, він почав по-іншому думати і думками своїми змінив світ, бо його чорно-білість стала непомітною, він став навіть привабливим, і ввічливість не смерділа лицемірством.

— Вибачте, — сказав слідчий і сховав свої папери в сумку. — В мене дійсно проблеми. Але зараз про вас. Що ви взагалі знаєте? Мені треба зорієнтуватись... Чим зможу — допоможу.

— Знаю те, що написано в газетах. Більше нічого. Бо зі мною наживо ніхто з медичного персоналу не хоче спілкуватися. Минають як заклятого...

— Конкретніше? — підігнав рудий. Все-таки професійне з нього вилазило. Навіть при розмові по-людськи.

— Опівночі 21 грудня 2012 року жителя міста Львова Лева Безрукого доставлено в обласну лікарню швидкої медичної допомоги з травмами, несумісними з життям. Завдяки професіоналізмові лікарів та диву, про яке навіть не заперечує професор, головний лікар закладу, потерпілого вдалося врятувати. Після десятиденного перебування у комі він прийшов до тями. За яких обставин чоловік отримав травми — а це перелом руки, внутрішні забиття, розриви життєво важливих судин і неймовірна втрата крові, — лікарі мовчать, хитро посилаючись на те, що їх завдання — лікувати... А про інше нехай з'ясовують ті, хто є в цьому фахівцями... — випалив Безрукий на одному диханні. — Я майже процитував слово в слово, бо нічого більше не роблю, а перечитую ці журналістські загадки і думаю про них. Ось так... — підсумував.

— Зрозуміло, що нічого не зрозуміло... — рудий зам'явся. — Я боюсь, що своєю відвертістю можу зашкодити слідству, — і скоса глипнув на «ботаніка», який вирячився на них з відкритим ротом, у якому вже зібралася від смачних новин слина і ось-ось мала скапнути.

— Борисе, йди погуляй! — сказав суворо Лев.

Хлопець знехотя сповз з ліжка і поплентався до дверей.

Де йому сперечатися з тим дивним чоловіком, який обкрутив залізного на перший погляд слідчого, як пацана.

— Я аспірант кафедри історії та етнографії України інституту соціальних дисциплін. Багато мандрую, записую. Останні два тижні був у Львові, бо працював у бібліотеках та архівах. Працюю над одним цікавим історично-етнографічним дослідженням. Ідею мені підкинув професор із Харкова. Під час екскурсії Львівською ратушею, коли гід розповідав про судочинство у Львові, зокрема, легенди про привидів ратуші, професор раптом запитав мене: «А що ви знаєте про долі львівських катів, колего?» Я знітився: «Майже нічого», — відповів. «Дарую ідею», — сказав професор. Ми про це більше не згадували, але долі катів переслідували мене все частіше, не давали спокою, врешті-решт я все-таки взявся за дослідження.

— І що? — запитав рудий якось невпевнено.

— Нічого, — відповів Лев, уловивши краплю іронії в запитанні. — Кажу ж — у вільний від аспірантури час два тижні до пізнього вечора працював у бібліотеках та архівах.

— А як же бойовий гопак? — запитав слідчий.

— Ніяк. Вже місяць секція не працює. У нас забрали приміщення. Колись бойовий гопак врятував мене в дитячому будинку від невпевненості та самотності. Тепер я хотів йому віддячити, навчаючи дітей з фізичними вадами. Не вийшло...

— Я бачив вас у тренувальному бою. Випадково. Але впізнав аж тепер... через руку. Вражає. Зважаючи...

— На моє каліцтво.

— Так.

— Ви про будь-які неприємні речі можете говорити сміло. Я звик все називати своїми іменами.

— А я — ні, — мовив рудий. — Тепер конкретно про двадцять перше...

— Я був у бібліотеці Стефаника. Аж до закриття. — Безрукий на мить задумався.

Слідчий, скориставшись паузою, заглянув у свого записника.