Привид безрукого ката - Андрій Процайло

— Якщо не вірити в диво, то й самого дива не буде, — сказав він, відповідь майже всіх задовольнила, а лікар став ледь не головним філософом Львова. Журналісти сперечалися, чи ескулап сам такий мудрий, чи когось процитував. Зійшлися на тому, що вислів належить народові, а значить, і самому лікареві.

Календар на облізлій лікарняній стіні показував 30 грудня 2012 року.

Лев лише учора прийшов до тями, а нині вже перечитував газети про свої подвиги. Пресу йому назбирала уважна медсестра. Щоби здивувати...

У голові була повна мішанина. Лев не міг дати собі ради з розхристаними думками, як не старався. Вони набігали на нього зусібіч — кожна інша, ніяк не в'язалися купи. Він і раніше не був упевнений, що керує власними думками, а не штучно підсадженими телевізором, Інтернетом, колегами, знайомими, а тепер узагалі здавалося, що чимала їх частина — чужа. Що він ці думки не вбирав, як губка, пропускаючи через фільтр звивин, а вони в нього просто залиті, як смола до чана. І ними готовими мозок оперує. Порівняння теж були якимись дивними, гарячими, і лякали.

Розболілася голова. Чоловік вирішив нині обмежитися читанням газет, а вже завтра робити порядок у голові. Він попросив ручку у свого єдиного палатного колеги, стопроцентного «ботаніка», мовчазного юнака в окулярах, що постійно розгадував кросворди. Над заголовком статті «Народжений у сорочці» тремтливим почерком написав: «З чого все почалося?» і поставив жирнючий знак питання. Ось це була дійсно його звичка — записувати проблеми, які треба було вирішити. Так виходило швидше й краще. Написане наче притягувало результат.

Пам'ять теж не радувала, мала прогалини, які заповнювали мурашки по тілу. Чого має бути моторошно від того, чого не пам'ятаєш, Лев саме й хотів знати. Значить, на якомусь там емоційному рівні він пам'ятає? А моторошно від того, що сталося щось жахливе? Що?..

Прийшов лікар, спитав, як справи, забрав газети і сказав набиратися сил, бо хлопець — хоч куди козак, треба якомога швидше повертатися у світ, жити, бо, як сам бачить, відкладати життя на потім не можна, бо всяке може статися. І цегла з будинку теж час від часу падає. Тим паче, що Львів — старе місто...

Філософствування лікаря трохи збадьорили Лева. Щоб відігнати від себе хворобливі думки, він попросив у «ботаніка» свіжий кросворд. Розгадав його швидко і легко, не тільки на подив юного розумника, але й на свій теж. Бо звідки він те все знав?..

На ніч почало сильно нити тіло. Наче якийсь демоняка увіпхнув його у лещата та повільно, з катівським умінням, стискав. Прийшла медсестра, вколола знеболювальне і заспокійливе. З тим Лев Безрукий і заснув.

Уночі у його дивній голові не на життя — на смерть билися дві душі. Бій тривав аж до ранку, але переможця не виявив. Знесилені душі втішилися, коли їх господар прокинувся. У грудях Лева висів смердючий клубок болю, зліплений зі збовтаних нечистот якогось забутого відстійника гріхів.

Як добре, що Лев не пам'ятав сну. Інакше його голові не позаздрили б навіть найновіші комп'ютерні мікропроцесори, бо вони б умить захрюкали, як сполохані поросята, задиміли б смолою і... полетіли. Геть, у нікуди... Без права на реанімацію...

Ранок приніс морозяне сонце у вікно і передноворічний день.

Мовчазний хлопчина в окулярах скинув з себе маску недоступного мудрагеля й нарешті почав говорити. Після вчорашнього Левового майстер-класу розгадування кросвордів хлопець збагнув, що йому ще вчитися і вчитися, й почав діставати Лева запитаннями. На диво хлопцеві і собі, Лев так відповідав, що було цікаво обом. Нарешті хлопцеві «чому» так дістали чоловіка, що той прикинувся сплячим.

Представник старого року у лікарні помаленьку пострибував на милицях по палаті, він нікуди не спішив, бо передноворічні приготування не для калік. Час не ходить всюди однаково — однозначно...

«Вир життя закручує здорових і тих, хто має мету», — подумав Безрукий Лев, боячись розплющити очі, аби не нарватися на нахабного «ботаніка», який своїми зазубреними мізками не може збагнути, що думання втомлює. Тим паче, коли свого думання — по горло. І воно застрягло там міцно, позабиване клинами та укріплене всілякими сучасними причандаллями.

Лев відчував, що після цього «дивного», м'яко кажучи, випадку, коли доля його звела віч-на-віч зі смертю, і яку, судячи з газет, він завдяки чомусь чи комусь в останню мить фантастично обдурив, з нього наче щось відщепили, вирвали з нуздром. І розумів, чого гріха таїти, що багато чого і додавалось, підсаджувалось штучно, проте не могло прирости, зріднитися з тим, що залишилось.

Лев з усіх сил намагався повернутись у минуле. Він напружив пам'ять, задав собі конкретну дату — 30 січня 1980 року. Бо однозначно починати треба з самого початку...

А

Богдан біг до своєї Марічки. Літо довго тримало сонце на небі й радісно вело хлопця до нового міста. Там вони мали таємницю!

Богдан не чув душі в Марічці, а вчора відчув ще й блаженство тіла! Яка вона соковита! Вся!

День пройшов як у тумані, що стелився, наче небеса.

Ніби не спішив, але так щось підганяло, що від того було лячно. Як на пласі.

Примчав, побачив її розтерзаною... А над нею — задоволеного сина лавника. Голого.

Душа не могла стерпіти...