Привид безрукого ката - Андрій Процайло
Кат давно відвик бігати вулицями Львова гордо, з розправленими плечима, скрегочучи своїми чобітьми по бруківці, як сокира об точило. Він скулився і згорбився, сховав голову в шию і широкими кроками мчав на вулицю Підвальну, бо звідтам мала початися його мандрівка у нове життя. Щоб нарешті покласти край великій помилці, що бере початок ще з душ його предків, задовго до його фізичного народження, і яку, на жаль чи на щастя, виправляти доведеться йому! Через гори чужих гріхів! Треба гідно завершити свою катівську справу, раз уже судилося!
Привид не вірив, що люди його не бачать. Мав око набагато сильніше за звичайне людське. Йому здавалося, що всі водночас прокинуться, почнуть тицяти у нього своїми пальцями-гадюками і заволають: «Кат! Кат! Ловіть його! Катуйте!» Бо так би на їхньому місці зробив він. Якби-то світ знав, як він ненавидів себе! Як би без роздумів відрубав собі не тільки голову, але й душу, щоб заснула навіки, а не билася в конвульсіях і не пекла...
З'явився його вітер. Захеканий і злий.
— Годі нити! Мчи за мною! — бурчав вітер. — Знайшов, коли каятися! — вітер давно навчився читати катові думки. Був відвертий, як сокира. Кат на нього не ображався, бо це означало б ображатися на себе. Перебуваючи у цій вічній м'ясорубці душ — львівській ратуші — вони зріднилися, як подих одного тіла...
Хлопець і дівчина, яких «загартовував» вітер, впихали свої неслухняні, скоцюрблені тіла у заспане авто. Водій був підстаркуватий, вусатий і нервовий. Він підганяв пасажирів, щоб всідалися швидше і не випускали з машини тепло, бо пічка працює слабо. Або може знатуритися і не працювати зовсім.
— Як стара баба! — зробив дотепне порівняння водій-буркун.
Юнак ніяк не міг захлопнути дверцята. Їх притримував вітер. Кат обняв свого друга:
— Я за тобою не сумуватиму, бо не хочу прив'язувати тебе до себе, — сказав. — Ти заслужив бути вільним, друже! Бувай! Щоб не скучав, можу порекомендувати тобі одного знайомого з львівської ратуші. Привид хоч куди! Інтелігентний і злий! Він ще цікавіший за мене, бо бродить постійно у труні, — пожартував крізь замерзлі сніжинки на очах кат.
— Дякую, дам собі раду сам, не вчорашній! — відмахнувся вітер і підштовхнув безрукого ката у салон машини, бо мускулястий юнак, якого Бог у цю мить нагородив молодістю, силою і красою, так зацідив дверима, що ледь не відрубав катові другу руку.
— Ну-ну, легше там, — пробурчав водій і запитав, куди їхати.
Вітер на прощання покидав машиною то в один, то в інший бік і повернувся назад, у ратушу, щоб жити собі далі.
«Жити — щоб жити! Бо все у житті головне!» — такий справедливий закон вивели за чаркою спогадів у львівській ратуші привид безрукого ката і вітер, якому судилося бути прив'язаним до будівлі через те, що одного разу втрапив у її розхристані протяги, які тепер уже не відпускали...
— Кажете, на Франка, 80? — перепитав водій. — Добре. Гарний район. Дорогий. Додому?
— У парк, — буркнув юнак.
— M-да, молодість розумом не збагнеш, — філософствував водій. — З одного дубака в інший. Нехай. Мені все одно. Я таксист. Їду, куди скажуть...
Кат подумки подякував вітрові. Ще недалеко від'їхали, може, почує. Що спеціаліст, то спеціаліст, провів відмінну роботу, бо... Саме на Франка, саме на «80» треба йому чимшвидше дістатися, щоб почати свою велику місію без збою!..
Було слизько, машина їхала повільно. Але для ката й ця швидкість була космічною. Будинки пробігали повз, як навіжені. Він належно оцінив перевагу автомобіля перед возом. Швидко, тепло і зручно.
У ратуші кат часу не марнував. Тих знань, що назбирав за час чекання, вистачило б не на один десяток професорських голів. Тут було у кого і з чого повчитися. Він перелопатив усі архіви, видимі й невидимі, не кажучи вже про офіційну бібліотеку і стоси щоденних паперів, що, наче вир, крутилися у міській раді. В її численних управліннях, відділах, секторах, комітетах і звичайних кабінетах. Кат особисто був знайомий з мером та всіма депутатами, не раз бував на засіданнях. Помітив, що у головах тих, хто турбується про народ, століття нічого не змінили. Як був бардак, так і залишився. Скований приміщенням, кат кожну нову інформацію старався підтвердити наочно: розглядав малюнки, фото. Останніми роками навчився вмикати комп'ютера. Передивився гори фільмів, різних навчальних відео. Проте найціннішу інформацію він почерпнув з диска, знайденого у розбитому вікні підвалу. Його наче хто умисно вкинув туди, аби озброїти ката перед великою битвою. Не раз ні в чому не винні працівники діставали наганяй від начальства за те, що залишали на ніч увімкнену техніку. Як не відпиралися, що то не вони — не помагало. Факт є факт. А подумати, що комп'ютера міг увімкнути привид, нікому не приходило у голову. Які ті люди ще заземлені!.. Коли нарешті Бог дозволить їм користуватися своїми мізками на всі сто?.. Кат, правда, теж мав трохи совісті — користувався комп'ютерами по черзі, щоб не підставляти зайвий раз переляканих службовців, що тремтіли за свої робочі місця. Ото комедія була, коли вони міняли паролі, які тільки комбінації букв і цифр не вигадували і як приховували їх від колег! Були випадки, що й самі забували...
А привид усе бачив. Стояв поруч і запам'ятовував.
Так що до нового життя теоретично кат підготувався бездоганно. Тепер час застосувати свої знання на практиці.
Таксист, не зумівши розговорити змерзлих пасажирів, увімкнув музику. Зболений голос Славка Вакарчука обіцяв, що не «здасться без бою». Кат теж був
