Скляне прокляття - Томас Тімайєр

— Ось поглянь! — Шарлотта вказала на невеликий моноліт. Він розташовувався біля самого краю обриву й мав рівну, довершену форму. Несподівано на одній із його граней утворилася тонка тріщина. Вона почалася від самої землі й миттю досягла верхівки каменю. За нею з’явилася друга, третя, а потім ще і ще…

Мерехтлива поверхня моноліту зблякла. Замість смарагдової зелені виник якийсь бруднувато-сірий тон. Врешті-решт камінь упав на землю, розсипавшись на дрібні уламки, а там, де він стояв, залишилася тільки купка піску. З рештою зелених каменів відбувалося те ж саме. Шарлотта бачила, як вони один за одним перетворюються на сіруватий пісок.

Повітря сповнилося шипіння, нібито хтось відкрив клапан парового котла. Порив вітру доніс до них неприємний запах, що нагадував запах хлору. Шарлотта затулила ніс хустинкою.

— Здається, вийшло! — пробурмотіла вона. — Неймовірно, але в нас усе вийшло! Ану, спробуй іще раз, дядьку!

Оскар надзвичайно гостро відчував, як у нього всередині щось відбувається. Неначе його відморожені руки й ноги занурили в гарячу воду, й тепер вони нестерпно сверблять. Здавалося, все його тіло спершу перетворилося на лід, а тепер потроху відтавало.

Юнак не зміг більше стримуватися й застогнав. Йому довелося щосили стиснути кулаки і зціпити зуби. Навколо нього здригалися і репалися зелені моноліти. Прибульці з космосу зазнали на собі дію невідомої, але могутньої сили. Вібрація ставала дедалі сильнішою, а заразом і Оскарове тіло нестерпно боліло і свербіло. Повітря, яке він рвучко хапав відкритим ротом, здавалося йому пекучим, як вогонь. Дихати ним було неможливо. Не в змозі й далі терпіти цю муку, хлопець закинув голову назад і відчайдушно заволав.

— Ти чув це? — Шарлотта обернулася в той бік, звідки вітер приніс відгомін протяжного крику. На мить він заглушив шум дощу й тріск кристалів, що розсипалися на порох, після чого затих.

— Який жах, — задумливо промовила дівчина. — Ніби кричить смертельно поранена тварина.

— Тварина? — в голосі Гумбольдта почувся сумнів. — Та ні, швидше, це людина.

Шарлотті не треба було довго втлумачувати, що саме криється за цими словами.

— Боже правий, — схвильовано прошепотіла вона. — Ти гадаєш, що це…

Учений кивнув:

— Це Оскар, немає ніякого сумніву.

Тримаючись одне за одного, вони ступили у ворожі кам’яні хащі. Гумбольдт знову натиснув кнопку приладу. Моноліти навколо танули, неначе лід у гарячій пустелі. В їхньому лабіринті утворилося щось на кшталт широкого коридору, всипаного сірим піском. Там, куди сягнули могутні п’ять нот, страшні прибульці з космосу розсипалися на порох. Але хто знає, що може статися, якщо ці звуки долинуть до людини, яка інфікована ворожою формою життя? Шарлотта мимоволі згадала про бідолашного Рихарда Беллхайма, від якого залишилася тільки жменька піску, і здригнулася. Їй слід було тільки молитися, щоб зміни в організмі Оскара не набули такого ж само незворотного характеру.

Попереду височів найкрупніший моноліт. Він здавався мало не вдвічі товщим за решту і здіймався у висоту не менше, ніж на двадцять метрів. Гігантська брила розташовувалася на місці зруйнованого вибухом храму, а біля її підніжжя дівчина побачила крихітну зіщулену фігурку, яка притулилася до холодного каменю. То був її кузен. Пошматований одяг на тілі юнака звисав клаптями, а шкіру суціль укривали синці й подряпини. Страх і відчай повністю заволоділи його серцем, і він нагадував матроса з розбитого штормом корабля, який з останніх сил чіпляється за уламок щогли.

— Оскаре!!!

Шарлотта була ще досить далеко від хлопця, проте навіть звідси могла роздивитися смарагдове сяйво його очей. Обличчя юнака здавалося байдужим і нерухомим, як маска. Ані усмішки, ані будь-яких ознак того, що він упізнав своїх близьких. Дівчина вже ладна була кинутися до нього, проте Гумбольдт її зупинив.

— Не роби цього! — різко промовив він, хапаючи її за руку. — Оскар усе ще перебуває під владою метеорита.

— Але ж ми зобов’язані йому допомогти. Подивися, що з ним коїться! У мене просто серце крається, коли я це бачу!

— Мені теж нелегко. Та ми не можемо відступати від нашого плану.

— А якщо нічого не вийде?

Гумбольдт спохмурнів:

— Тоді, принаймні, він назавжди позбавиться цього прокляття!

Із цими словами він іще раз натиснув кнопку приладу.

Із незворушною виразністю звуки мелодії обрушилися на Оскара, відбилися від склоподібних граней моноліту і знову повернулися до юнака.

Результат виявився жахливим. Тіло хлопця вигну лося, неначе крізь нього пропустили потужний електричний розряд. Рот роззявився, як від крику, проте з нього не чулося жодного звуку. Кулаки стиснулися з такою силою, що нігті до крові врізалися в долоні. Широко розплющені очі дивилися в небо.

Шарлотта не змогла цього стерпіти.

— Припини! — вигукнула вона. — Вимкни прилад, він же може померти!

Та вчений не зважав на її умовляння.

Шарлотта з жахом стежила за тим, що відбувалося з тілом Оскара. Воно здригалося й корчилося в судомах, стаючи дедалі довшим і тоншим. Невдовзі воно почало нагадувати гумову стрічку Коли дівчина вирішила, що гірше вже не буває, Оскар несподівано зробився прозорим. На деякий час стало видно його внутрішні органи — серце, легені, шлунок, невиразні обриси скелету.

Та вже наступної миті все змінилося. Під шаром склоподібної речовини, що вийшла на поверхню, завидніли знайомі риси. Юнак виглядав так, ніби зверху його облили густою прозорою олією. Обличчя, груди, руки й ноги заблищали, ніби вкриті глазур’ю, дивна в’язка речовина заюшила з усіх отворів. Не встигла Шарлотта по думати, що б це могло бути, як полива сповзла з Оскарового тіла і всоталася в землю, залишивши на поверхні темну пляму.

Перед ними стояв колишній Оскар, розгублений, слабкий. Він, здавалося, зовсім не розумів, що відбувається. Ще мить