Скляне прокляття - Томас Тімайєр

— Убіре стверджує, що їхній проводир отримав знак богів, — нагадав Гумбольдт.

— Саме так, — кивнула Еліза. — Але що то був за знак? Щось матеріальне, до чого можна доторкнутися чи взяти в руки? А, може, зброя? Навряд чи. Очевидно, це було якесь знання, що дало змогу догонам здобути перемогу. — Її обличчя зробилося дуже серйозним: — І, мені здається, я знаю, що саме. Звуки догонських пісень.

— Пісень? — недовірливо перепитав Гумбольдт.

Вони ступили на скельний міст, і Еліза взяла вченого під руку.

— Ось подумай, — вела далі вона. — Їхні дивні пісні — це єдине, що цілком точно збереглося протягом багатьох століть. Не існує ані записів, ані малюнків, ані будь-яких переказів, що розповідали б про те, чим насправді був цей знак богів. Це досить дивно, чи не так? Якби мова йшла про якусь надзвичайну зброю або магічне заклинання, то цей секрет зберігався б у найсуворішій таємниці й передавався від старійшини до старійшини. Та цілком очевидно, що нічого такого не було, й, тим не менше, догони примудрялися тримати ситуацію в храмі під контролем. А єдине, що вони винесли з собою з глибин минулого і зберегли в первісному вигляді, — це їхні дивовижні співи.

— Ти вважаєш, що за ними приховано дещо більше, ніж звичайні магічні ритуали?

Еліза кивнула:

— Я переконана в цьому. Згадай лишень, що сталося, коли Шарлотта наскочила на конюха у стайні місії? Вілма несподівано закричала, і цей сильний чоловік скорчився і впав на землю. Це й дозволило нам забрати коней та мулів. Ось тоді я вперше й запідозрила, що зелені кристали особливим чином реагують на деякі звуки.

— Боже милий! — пробурмотів учений. — Ти маєш рацію. Пам’ятаєш, що сталося в саду у Беллхаймів, коли несподівано почувся монастирський дзвін?

— Точно, — усміхнулася Шарлотта. — Не випадково ж догони весь час співають. Гадаю, що ці мелодії пригальмовують якісь процеси в кристалах, не завдаючи нікому, крім цих каменів, ніякої шкоди. Адже й оперні співаки, якщо вірити очевидцям, можуть розбити скляний келих, узявши високу ноту.

Вони вже стояли біля дальнього краю скельного мосту. Гумбольдт обернувся. На мить жінкам здалося, що він ось-ось кинеться назад. Шарлотта помітила, як змінився його погляд: очі вченого заблищали, в них з’явилася іскра надії.

— Оперні співаки, кажеш? — Гумбольдт зупинився, криво усміхаючись. — Якщо так, то ми влаштуємо цій тварюці такий концерт, якого ще й світ не бачив!

Джейбс Уїлсон витер мокре від дощу обличчя й по дивився на гору. Плоска вершина була схована за низькими хмарами.

Перша частина втечі позаду. Він обминув ворожу варту, перетнув міст і помчав через плато й ущелину, де вони підірвали динамітом зведену догонами загороду. Потім вузенькою стежкою спустився на рівнину.

Тут він дозволив собі перепочити. Схил був крутим, а ґрунт на стежці надто мокрим, щоб спускатися верхи на коні. Ризикувати він не міг, тож довелося спішитися. Не можна було допустити, щоб його кінь або навантажений скарбом мул пошкодили ноги. Обидві тварини були надто важливими для нього. Без них годі було й думати дістатися до Тімбукту.

Біля підніжжя гори він припнув тварин до старезного баобаба, вийняв із сумки флягу з водою і почав жадібно пити, закинувши назад голову. Мул невдоволеио фиркнув.

— Не отримаєш і краплі, — кинув йому Уїлсон. — Тільки коли дістанемося до місця ночівлі, чуєш?

Води з собою він прихопив літрів із тридцять — у бурдюках і флягах. Витрачати її доведеться дуже потроху, якщо він намірився перетнути спекотну савану.

Мул знову фиркнув і невдоволено тупнув ногою. Уїлсон прибрав флягу, схопив канчук і вдарив уперту тварину по спині. Мул жалісно заревів.

— Не сподобалося? Дарма, наперед поводитимешся трохи спокійніше. А як не вгомонишся, то й увечері нічого не дам. Питимеш смердючу рідину з якоїсь калюжі.

Мул заспокоївся, але тепер захвилювався сірий в яблуках кінь. Він неспокійно здригався, бив копитом і злякано озирався.

Уїлсону увірвався терпець.

— Негайно мені заспокойтеся! — гримнув він. — Що це з вами коїться? Бодай би ви поповиздихали!

Раптом він помітив якийсь невиразний рух неподалік. Хижак!

Звір був не дуже великим, проте його поява змусила мисливця на метеорити насторожитися. Жовтувате хутро, всіяне чорними плямами, великі нашорошені вуха. В ніс ударив огидний запах стерва.

Уїлсон стрімко обернувся, щоб схопити рушницю, проте мул, наляканий присутністю звіра і різким рухом хазяїна, рвонувся й поскакав геть, не чуючи під собою ніг. Разом із зброєю, продовольством і всім запасом питної води.

Одночасно й кінь заіржав і став дибки. Ратиця зі сталевими шипами на підкові майнула буквально за міліметр від Уїлсонової скроні. Той відсахнувся, а кінь перестрибнув через нього і зник у заростях.

Залишившись на самоті, Джейбс Уїлсон поволі випростався, підвів голову і розглянувся довкола. Звідусіль на нього пильно дивилися десятки безжальних непроникно-чорних очей.

«Гієнові собаки, — промайнуло в нього у голові, господарі савани…»

Макс, Гаррі й Патрик почули ці звуки ще здаля. Крізь свист вітру та заспокійливе лопотіння дощу до них долинало нестямне вищання і різке, сердите дзявкання.

Поза спиною в Пеппера поповзли мурашки. Він зупинив свого коня й запитав:

— Як ви гадаєте, хлопці, що це?

Патрик О’Ніл прислухався.

— Схоже на гієнових собак. Небезпечні звірі! Нам краще триматися від них подалі.

— Зачекай! — Гаррі Босуелл напружено прислухався. — Я впізнаю цей звук! Так вони дзявкають, коли загнали жертву. Одного разу в Південній Африці ми наскочили на цих тварюк, які оточили поранену антилопу. Цей гавкіт означає: «Мерщій