Скляне прокляття - Томас Тімайєр

Гумбольдт передав прилад Шарлотті, кинувся до сина й опустився перед ним навколішки.

Шарлотта поспішила за ним. Її серце страшенно калатало.

— Ну то й що?

Гумбольдт помацав пульс, прислухався до дихання і притулив вухо до грудей юнака.

— Живий! — він полегшено зітхнув. — Шкіра тепла, серце працює нормально, дихання слабке, але рівне. Тож, гадаю, він зараз отямиться.

Шарлотту трохи попустило.

— Але ж ця істота? Вона залишила його? Він тепер вільний?

Гумбольдт розгублено усміхнувся.

— Не можу сказати цілком упевнено, проте мені здається, що ми бачимо перед собою колишнього Оскара.

Він нахилився, підняв неслухняне тіло сина й підважив на плече. В очах у вченого блищали радісні сльози.

— Ходімо звідси, — промовив він. — Повернемося трохи згодом і закінчимо те, що не встигли зробити. Зараз Оскар важливіший.

Шарлотта подивилася на верхівку величезного кристалу. Звідти струменіла цівка піску. Ще трохи — і цей велет також перетвориться на порох.

Чужинців переможено!

Губи дівчини нечутно ворушилися, вона шепотіла молитву.

— Вони повертаються! — Еліза схвильовано вказала в бік скельного мосту.

На протилежному боці ущелини всі побачили дві фігури: Гумбольдта й Шарлотти.

Джабо з гавкотом кинувся до них. Вілма теж не змогла всидіти на місці. Почувши голос хазяїна, вона вискочила з сумки й помчала за своїм чотириногим приятелем. Еліза здригнулася — на мить їй здалося, що Карла Фрідріха поранено, та потім вона зрозуміла, що він несе на плечі щось важке.

Оскар!

Еліза притиснула руки до грудей і заплющила очі. Їй не знадобилося дуже багато часу, щоб відчути хлопця. Незважаючи на те що його життєві сили були ще дуже слабкими, жінка могла з упевненістю сказати, що час, коли він залишався примарною тінню колишнього Оскара, минув. І тепер юнак знову був живим серед живих людей.

Учений і його племінниця в супроводі Джабо і Вілми урочисто перетнули міст. На краю ущелини догони вітали їх голосними вигуками. Звернувшись до старійшин, учений коротко розповів їм про те, що сталося в Заборонному місті. Оскільки лінгафону в них більше не було, Елізі довелося перекладати його слова, а в особливо скрутних випадках їй допомагала Йатиме.

Нарешті, Гумбольдт замовк, зняв окуляри й заходився їх протирати.

— Ми знайшли нашого хлопчика біля підніжжя найкрупнішого моноліту, — пояснив він. — Але зараз нам доведеться повернутися, щоб довести справу до кінця й знищити ті камені, що випадково вціліли. Мені знову потрібні добровільні помічники.

Еліза просяяла:

— Виходить, я мала слушність? Моя ідея спрацювала!

— Спрацювала? — Гумбольдт підійшов до жінки й узяв її руки у свої. — Ти — наша рятівниця. Ці звуки і справді з якоїсь незрозумілої причини примушують кристали вібрувати, й ті розколюються зсередини. Це треба бачити: вони перетворюються на найзвичайнісінький порох. У піснях догонів криється величезна сила, набагато могутніша, ніж усі ми могли собі уявити. І ти єдина з нас змогла це зрозуміти. Якби це залежало від мене, то я присудив би тобі найголовнішу премію Берлінської академії, моя люба!

Жінка стримано усміхнулася:

— Навіщо мені якісь там нагороди? Люди набагато важливіші. А що тепер станеться з Оскаром?

— Нехай догони відведуть його до якоїсь хатини й дадуть виспатися. Згодом я огляну його. Мені здається, що його тіло вже зовсім очистилося. — Вчений глибоко зітхнув. — Але все ж таки був момент, коли мені здалося, що ми втратили його назавжди. Цього я ніколи не зміг би собі пробачити. Навіть не уявляв, наскільки він дорогий для мене.

— Ми всі відчували те ж саме, — сказала Еліза. — Але тепер із ним усе буде гаразд, я знаю точно.

Гумбольдт усміхнувся.

Усмішка все ще осявала його втомлене обличчя, коли почулися схвильовані крики догонських воїнів і десь удалині зацокали копита. До селища в’їхали троє вершників. Попереду скакав Макс Пеппер, за ним — Гаррі Босуелл. Останнім їхав Патрик О’Ніл, за яким підтюпцем біг захеканий Джейбс Уїлсон зі зв’язаними за спиною руками. Мотузкою, прив’язаною до шиї, його було припнуто до сідла О’Ніла.

Очі вченого зробилися холодними, як сталь. Він рішучо попрямував до вершників.

— Вітаю, панове! Бачу, що вам дуже поталанило!

— Нам допомогла зграя диких собак! — гукнув із сідла Пеппер. — Вони його трохи притримали й не дозволили втекти. Ми наздогнали негідника саме в той момент, коли пси вже ладні були пошматувати його на клоччя. Ось він, подивіться!

— Буду вельми вдячний вам, якщо, згадуючи мене, ви називатимете й титул, який було дано мені самою королевою! — люто прохрипів мисливець на метеорити. — Сер Уїлсон — саме так належить до мене звертатися.

— Перепрошую, вельмишановний сер, — по-блюзнірському вклонився Макс. — Щоправда, я не маю ані найменшої впевненості в тому, що вам і надалі вдасться зберегти почесне звання лицаря.

Рвонувши ремінну мотузку, він примусив Уїлсона вийти наперед. Той спіткнувся, зробив кілька кроків, щоб не впасти, й зупинився, люто дивлячись на оточуючих сповненим ненависті поглядом.

— Щойно я дістанусь до Англії, то, будьте певні, подбаю про те, щоб вас, О’Ніле, запроторили до в’язниці, — проскреготів він. — Я маю зв’язки за кордоном, у тому числі в Сполучених Штатах і Німеччині. І, гадаю, ви ще неодноразово матимете нагоду пошкодувати про те, що так поводилися зі мною.

— Не переймайтеся, пане, — відповів Гумбольдт, — ми своєчасно й докладно поінформуємо ваші «зв’язки» про те, як у критичній ситуації ви покинули своїх людей напризволяще й намагалися втекти, як жалюгідний злодюжка!

Уїлсон сплюнув. Його