Скляне прокляття - Томас Тімайєр

— Я гадаю, слід зачекати, — усміхнулась Шарлотта. — Мені здається, догони щось придумають…

Група темношкірих людей наблизилася до повітряного корабля. З палуби спустили канати й мотузяні драбинки, й чоловіки спритно видерлися нагору. На підводі залишилося лежати щось масивне, загорнуте в коричневу матерію. Цей предмет обв’язали канатами, підняли на борт і обережно опустили на палубу. Слідом піднялися Убіре й коваль.

Серед дорослих крутилися і Йатиме з незмінним Джабо, і, помітивши дівчинку, Оскар щиро зрадів. Усього за тиждень вона досягла неабияких успіхів у вивченні німецької мови й уже досить непогано розмовляла.

Шарлотта з Оскаром підійшли ближче, щоб не пропустити урочистий момент. Коли всі зібралися, Убіре зірвав із таємничого предмета простирадло. Щойно юнак побачив, що саме під ним лежало, то його очі стали круглими від здивування. Це був абсолютно новісінький, тільки-но виготовлений привідний вал. Сталь вилискувала на сонці й пахла мастилом і гарячим металом. Після цього наперед вийшов коваль і витрусив на палубу вміст свого мішка — п’ять майстерно викуваних шестерень.

— Наш подарунок людям із небес, — промовила Йатиме. — Необхідні речі, щоб повернути до життя вашу летючу тварину.

Гумбольдт опустився навколішки й зачаровано погладив деталі. Потім підніс до очей одну з шестерень і уважно її оглянув.

— Чудова робота, — похвалив він. — Навіть слідів від литва не видно. Як же це вам вдалося?

— Мій батько не лише списи вміє робити, — Йатиме з гордістю подивилася на батька. — Він — найкращий коваль у горах Гомборі. Руду ми взяли в наших кар’єрах…

— А ливарні форми?

— Він зробив зліпки з ваших деталей із воску диких бджіл. Потім обмазав їх вогнетривкою глиною і нагрів. Віск розтопився й витік, а глина затверділа. От і вийшла ливарна форма.

Гумбольдт кивнув.

— Перекажи своєму батькові, що він просто чарівник. — Учений низько вклонився: — Дякую вам, друзі! Я навіть і мріяти про це не міг. А тепер із вашою допомогою ми очистимо землю від слідів непроханого гостя. — Він підморгнув дівчинці. — Хочеш із нами?

Йатиме радісно закивала, хоча в її очах і промайнув страх.

— Гаразд. Тоді я тебе запрошую! Ми піднімемося над саваною завтра вранці, щойно зійде сонце. І ти сама все побачиш!

«Пачакутек» зробив крутий віраж і рушив у напрямку до столових гір.

Йатиме бачила, як збігаються всі мешканці міста, щоб подивитися на це диво й привітати летюче чудовисько. При цьому вона пильно стежила за діями вченого. Повільний рух важеля, що керує двигуном, гуркіт повітряних гвинтів, скидання зайвого газу, брязкіт якірного ланцюга під час зниження — все цікавило малу. Притискаючи Джабо до грудей, дівчинка дивилася на усміхнені обличчя людей унизу, бачила, як вони махають їй руками, і, щасливо усміхаючись, махала у відповідь.

Політ на «Пачакутеку» щось дивним чином змінив у ній. Вона бачила світ згори. Столові гори, довколишню савану, зарості баобабів, ріки й пустельні ділянки. Вона допомагала Гумбольдту зцілювати місіонерів, і в їхніх домівках, садках і церкві лунали догонські пісні. Вона пильно стежила за тим, щоб чарівними звуками було оброблено все навколо, щоб не залишилось ані найменшого шматочка зеленого метеорита, який міг би згубити все живе на Землі.

Небезпека минула. Пророцтво не здійснилося. Проте Йатиме знадобилося досить багато часу, щоб усвідомити глибоку значущість цього моменту. І лиш коли вона в усьому розібралася, то була глибоко вражена. Виявляється, нічого не може бути до кінця визначеним. Час не є застиглим монолітом, і майбутнє постійно змінюється. Тому слід навчитися розпізнавати знаки, що приходять до нас із небес, а не просто сидіти й чекати, чи, бува, не станеться чогось. Іще ніколи вона так глибоко не відчувала слушність цієї думки, як тоді, коли ширяла в небі, наче птах.

Йатиме підвела голову й поглянула на Оскара і Шарлотту. Вони були щасливі, і дівчинка це відчувала. І хоча на них чекає ще багато всіляких перешкод, але їхнє майбутнє осяває щаслива зірка.

— Обережно! Тримайтеся міцніше, ми йдемо на посадку! — прогримів голос дослідника.

Усі відчули легкий поштовх — корабель опустився на землю, а на плече Йатиме опустилася батькова рука. Кремезний мовчазний чоловік стояв біля неї й тепло посміхався.

— Ти маєш вибачити мені, — нарешті, промовив він.

— Вибачити? За віщо?

— Я не хотів, щоб ти рухалася власним шляхом, — відповів він. — Мені здавалося, що ти маєш бути такою ж само, як і решта моїх дітей: слухняною дочкою, слухняною дружиною для свого чоловіка. Мені й на думку не спадало, що в тебе якийсь особливий дар. Гріх не зважати на нього, тому я й дав Убіре свою згоду.

Йатиме здивовано дивилася на батька.

— Згоду?

— Завтра розпочнеться твоє навчання. Ти будеш жрицею. Головний звіздар чекатиме на тебе, тож не запізнюйся.

Йатиме сплеснула руками і схопилася за щоки. Їй завжди хотілося бути жрицею, та вона й не мріяла ніколи про те, що батько на це погодиться. Оце так новина!

Вона зазирнула в батькові очі й побачила там тепло й ніжність. Жорсткі зморшки навколо його рота розгладилися. Мабуть, політ на «Пачакутеку» подіяв і на нього.

— Дякую! — ледве спромоглася сказати дівчинка. — Дякую тобі за все!

Щойно «Пачакутек» було пришвартовано, вчений і всі, хто брав участь у його першому випробувальному польоті, зійшли на землю, а догони, деякі з яких прийшли у традиційних масках, щільним кільцем оточили судно і заспівали магічну пісню.

Настав час прощатися, і у Йатиме защемило серце.

Гумбольдт потиснув руки старійшинам, воїнам і жінкам, дякуючи їм за допомогу та надзвичайну