Скляне прокляття - Томас Тімайєр

— Ти ж колись збиралася бути оперною співачкою?

— Так, але це вже в минулому.

— Пам’ятаєш підсилювач голосу, який я сконструював для Берлінського університету? Цей пристрій майже такий самий, але його завдання — відтворювати пісні догонів. Я й сам поки що не знаю, чи запрацює він зараз… Ну, ось і готово. Залишилося поставити на місце батареї, закрити кришку і…— Гумбольдт іще раз з усіх боків оглянув сірий металевий ящичок і залишився задоволеним.

Шарлотта недовірливо стежила за ним.

— Добре, давай спробуємо! — нарешті, промовила вона.

Гумбольдт натиснув червону кнопку й почекав кілька секунд. Спалахнула електронна лампа, яку вчений називав «чарівним оком». Поступово розжарюючись, вона світилася дедалі яскравіше. З ящика почулося легке шипіння й потріскування.

— Поки що все йде непогано, — зауважив Гумбольдт. — Підсилювач прогрівся. А тепер я порадив би тобі про всяк випадок затулити вуха…

Оскар здригнувся. Він дрімав, сидячи біля підніжжя гігантського моноліту, коли до нього долинув дивний звук. Та не просто звук, а ціла мелодія. Комбінація високих і низьких звуків.

Він підвів голову.

Знову!

Щось дивне було в цій музиці. Невідомо, чому, але ця проста мелодія викликала тугу й меланхолію, що віддавалися болем у серці. Перед його внутрішнім поглядом промайнули спогади дитинства й закружляли, неначе снігові пластівці, підхоплені крижаним вітром. Він побачив себе у класній кімнаті в домі Гумбольдта, за латиною. В грудях щось затріпотіло, неначе пташка, що намагається вирватися з кігтів хижака.

На очах заблищали сльози.

Похитуючись, він підвівся на ноги. Щоб не впасти, довелося спертися на моноліт, і юнак відчув, як він гуде та вібрує під його долонею…

Шарлотта затиснула вуха і здивовано подивилася на невелику сіру коробочку в руках Гумбольдта. Хіба це чувано, щоб така маленька штукенція видавала такі могутні звуки? Просто чародійство якесь!

Догони теж остовпіли від подиву. Одні з них застигли на місці й не зводили очей із лінгафону. Інші долілиць кинулися на землю й почали молитися своїм богам, благаючи про помилування.

— Я б сказав, що випробування пройшли успішно, — обережно усміхнувся Гумбольдт. — Зараз глянемо, чи впорається він із реальним завданням.

— Що ж, побачимо! — погодилася Шарлотта. — Хоча, скажу тобі, що особисто я ледве встояла на ногах. Боюся, що після цієї музики Вілма зроду віку не вилізе зі своєї схованки, — дівчина кивнула на сумку на своєму плечі, з якої було видно лише кінчик пташиного дзьоба. — Хоча слух у ківі й не дуже гострий, але й для неї це було вже занадто.

Гумбольдт кивнув.

— Хвалити Бога, мені таки вдалося збільшити потужність динаміків. Настав час випробувати, як діє пристрій на зелені кристали. Мені потрібен доброволець.

Шарлотта підвелася, витрушуючи штани.

— Можеш розраховувати на мене, дядьку.

— Тоді почнімо. — Гумбольдт підійшов до Елізи й поцілував її. — Побажай нам успіху, люба!

— Нехай удача не залишить тебе! — прошепотіла та. — Я молитимуся за вас обох!

Кілька хвилин потому дядько з племінницею вже стояли біля скельного мосту.

Зелені моноліти майже впритул наблизилися до провалля. Дощ не вщухав. Із протилежного боку ущелини чувся дедалі голосніший дзвін і тріск — там народжувалися все нові й нові камені, загрожуючи сміливцям, які вийшли на міст.

Гумбольдт подивився в бік Заборонного міста.

— Ми ще маємо час для того, щоб відмовитися від свого задуму й повернути назад, — промовив він, і не можна було зрозуміти, жартує він чи говорить серйозно. — Але тоді зелені кристали захоплять весь світ.

— Ну ж бо, дядьку, все у нас вийде! Заради Оскара!

Гумбольдт усміхнувся.

— Не знаю, звідки в тебе стільки оптимізму. Принаймні, не від матері. Марія, моя сестра, завжди чимсь невдоволена. Добре, що зараз зі мною ти, а не вона.

Шарлотта скривилася.

Невже варто було про це говорити саме зараз? Відтоді, як вони висадилися в Африці, вона навіть не згадувала ні про матір, ні про отриманого від неї листа. А він ставив під сумнів усе, в що вона досі так непохитно вірила і що вважала природним станом речей. Цікаво, що скажуть її супутники, коли дізнаються правду про її, Шарлоттине, минуле?

Відігнавши від себе ці сумні думки, дівчина сказала:

— Починай! Вмикай свій ящик!

Гумбольдт опустив прилад на землю, прилаштував до нього розтруб, що слугував для створення щільного потоку звукових хвиль, і спрямував його в бік зеленого війська. До загрозливої стіни кристалів залишалося метрів десять, підійти ближче він не наважився, оскільки не міг позбавитися відчуття, що іншопланетна істота спостерігає за кожним його рухом. Хтозна, як вона поводитиметься, коли запрацює прилад?

Із цією думкою Гумбольдт натиснув червону кнопку.

Мелодія складалася всього з п’яти нот. Соль, ля, фа, потім фа малої октави і, нарешті, до.

Могутні й чисті звуки злетіли до неба, розірвали запону хмар і відбилися від гірських схилів. Луна підхопила мелодію, перекидаючи її від скелі до скелі й багаторазово примножуючи.

Все затихло. Тільки заспокійливо шумів дощ.

Шарлотта з тривогою дивилася на моноліти. Над скельним мостом і ущелиною висіла напружена тиша. Навіть зелені камені, здавалося, прислухались.

— Ти щось помічаєш?

Шарлотта втерла сльози, що мимоволі накотилися їй на очі.

Дослідник знову натиснув кнопку, і дівчині здалося, що потужні звуки розітнули її душу.