Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

— Якщо внаслідок необережного застосування симпатії хтось отримує травму, студент-порушник дістає щонайбільше сім ударів одинарним батогом по спині. — Я замислився про те, яку книгу цитує майстер Лоррен.

— Бажана кількість ударів?

Гемм поглянув на обличчя інших майстрів і усвідомив, що ситуація змінилася не на його користь.

— У мене вкриті пухирями стопа й півгомілки, — процідив він. — Три удари.

Ректор прокашлявся.

— Чи виступає хтось із майстрів проти цього заходу?

— Так, — промовили разом Елкса Дал і Кілвін.

— Хто бажає призупинити виконання покарання? Підніміть руки.

Елкса Дал, Кілвін й Арвіл негайно підняли руки, а за ними підняв руку Ректор. Мандраґ руку так і не підняв, як не підняли Лоррен, Брандер і Гемм. Елодін бадьоро мені всміхнувся, але руку не підняв. Я подумки вилаяв себе за недавній похід до Архівів і погане враження, яке він справив на Лоррена. Якби не це, він би, можливо, змінив ситуацію на мою користь.

— Чотири з половиною за призупинення виконання покарання, — вимовив Ректор після нетривалого мовчання. — Покарання таке: три удари батогом завтра, третього еквіса, опівдні.

Оскільки я заглибився в Кам’яне Серце, то відчув лише легке спокійне зацікавлення тим, як воно — витерпіти публічне шмагання. Усі майстри начебто почали готуватися до того, щоб підвестись і піти, але перш ніж усе закінчилося, я подав голос:

— Ректоре.

Він глибоко вдихнув і різко видихнув.

— Так?

— Під час мого вступу ви сказали, що мені гарантовано прийом до Аркануму в разі доведення опанування основних принципів симпатії. — Я процитував його майже дослівно. — Це є доказом?

І Гемм, і Ректор відкрили роти, щоб щось сказати. Гемм заговорив гучніше.

— От же ж малий гівнюк!

— Гемме! — гарикнув Ректор. Тоді повернувся до мене: — Боюся, що для доведення володіння ними простого симпатичного зв’язування недостатньо.

— Подвійного зв’язування, — безцеремонно виправив Кілвін.

Заговорив Елодін, який, здається, приголомшив цим усіх за столом.

— Мені згадуються студенти, які зараз належать до Аркануму й ледве спромоглися б на подвійне зв’язування, а тим паче на те, щоб зібрати достатньо тепла і «укрити людині ногу до коліна пухирями». — Я вже й забув, як глибоко проникав у груди легкий голос Елодіна, коли він говорив. Він знову радісно мені всміхнувся.

На мить усі мовчки замислилися.

— А й справді, — визнав Елкса Дал і придивився до мене.

Ректор на хвилину опустив погляд на порожній стіл. Тоді знизав плечима, підняв очі й навдивовижу весело всміхнувся.

— Усіх, хто за те, щоб визнати необережне застосування симпатії студентом першого семестру Квоутом доказом оволодіння основними принципами симпатії, прошу підняти руки.

Кілвін і Елкса Дал підняли руки разом. За мить підняв руку й Арвіл. Елодін помахав рукою. Після паузи Ректор підняв руку й собі, а тоді сказав:

— П’ять із половиною за прийняття Квоута до Аркануму. Пропозицію прийнято. Збори закрито. Хай боронить нас Тейлу, бо всі ми — дурні й діти. — Останнє він промовив дуже тихо, поклавши чоло на тильний бік долоні.

Гемм прожогом вибіг із зали, а Брандер — за ним. Щойно вони вийшли за двері, я почув запитання Брандера:

— На тобі що, не було ґрама?

— Ні, не було, — гарикнув Гемм. — І не розмовляй зі мною таким тоном, ніби в цьому винен я. Це все одно що винуватити того, кого зарізали в провулку, бо на ньому не було броні.

— Ми всі маємо вживати заходів безпеки, — примирливо відповів Брандер. — Ти ж знаєш… — їхні голоси заглушив звук дверей, що зачинилися.

Кілвін підвівся і, потягуючись, знизав плечима. Глянувши на те місце, де стояв я, він із задумливим виразом обличчя почухав обома руками свою кудлату бороду, а тоді підійшов до мене.

— Уже знайомий із сиґалдрією, е’ліре Квоуте?

Я невиразно витріщився на нього.

— Ви про руни, пане? Боюся, що ні.

Кілвін задумливо провів руками крізь бороду.

— Не мороч собі голову курсом основ рукотворства, на який записався. Натомість приходь до моєї майстерні завтра. Опівдні.

— Боюся, опівдні в мене інші справи, майстре Кілвін.

— Г-м-м-м. Так. — Він насупився. — Тоді після першого дзвону.

— Боюся, хлопчисько невдовзі після шмагання опиниться на прийомі в моїх, Кілвіне, — промовив Арвіл із веселим блиском в очах. — Хай хтось приведе тебе опісля до Медики, синку. Залатаємо тебе.

— Дякую, пане.

Арвіл кивнув і вийшов із зали.

Кілвін провів його поглядом, а тоді повернувся до мене.

— У моїй майстерні. Післязавтра. Опівдні. — Тон його голосу вказував на те, що насправді це не запитання.

— Вважатиму за честь, майстре Кілвін.

Він буркнув у відповідь і пішов разом із Елкса Далом.

Так я залишився сам-на-сам з Ректором, який досі сидів. Ми пильно дивились один на одного, поки в коридорі затихали кроки. Я вийшов із Кам’яного Серця, і все, що тільки-но сталося, викликало в мене передчуття, змішане зі страхом.

— Вибачте, що я так швидко спровокував такі проблеми, пане, — невпевнено заговорив я.

— Отакої! — озвався він. Тепер, коли ми були самі, вираз його обличчя вже був значно менш суворим. — Скільки часу ти планував зачекати?

— Щонайменше один виток, пане. — Я заледве уникнув катастрофи, і тепер мені аж макітрилося в голові з полегшення. Я відчув, як на моєму обличчі народжується нестримна й широка усмішка.

— Щонайменше один виток, — пробурмотів він. Ректор опустив лице на руки й потер, а тоді підняв очі й здивував мене кривим усміхом. Я усвідомив, що, коли його обличчя не замикалося в суворості, він був не надто старим. Можливо, йому ще й п’ятдесяти не було. — А ти не схожий на людину, яка знає, що її завтра відшмагають, — зауважив він.

Я відкинув цю думку.

— Гадаю, я видужаю, пане. — Він якось дивно поглянув на мене, і лише за якийсь час я згадав, що звик до таких поглядів у трупі. Він відкрив рота, щоб заговорити, але я вхопився за ці слова, поки їх не промовив він. — Я не такий юний, як здається, пане. Я це знаю. Просто хотілося б, щоб це знали й інші люди.

— Гадаю, доволі скоро вони це знатимуть. — Він нагородив мене довгим поглядом, а тоді підвівся, відштовхнувшись від столу. Простягнув руку. — Вітаю в Арканумі.

Я урочисто потис йому руку, і ми розійшлися. Вийшовши надвір, я з подивом побачив, що вже остаточно настала ніч. Вдихнув повні легені солодкого весняного повітря й відчув, як повертається моя широка усмішка.

Враз хтось торкнувся мого плеча. Я підскочив у повітря на цілих два фути й мало не впав на Сіммона, шалено виючи, дряпаючись і кусаючись, бо тільки так я й захищався