Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Ми відвернулися від подвір’я й трохи потинялись Університетом. Вілем показав ще кілька значущих будівель, у тому числі кілька добрих корчем, алхімічний комплекс, шалдійську пральню, а також борделі — санкціоновані й несанкціоновані.

Ми неквапом проминули безликі кам’яні стіни Архівів, бондарню, палітурну майстерню, аптеку…

У мене з’явилася думка.

— Ти добре розумієшся на травництві?

Він хитнув головою.

— Здебільшого на хімії, але часом трохи переймаюся в Архівах із Маріонеткою.

— Займаюся, — промовив я, зробивши для нього наголос на префіксі.— «Переймаюся» — це інше. Що то за Маріонетка?

Віл помовчав.

— Важко пояснити. — Він змахнув рукою, щоб закрити питання. — Познайомлю тебе згодом. Що тобі треба знати про трави?

— Та, у принципі, нічого. Ти не міг би зробити мені послугу? — Він кивнув, і я показав на аптеку неподалік. — Піди-но купи мені два скрупули налруту. — Я дістав два залізні драби. — Цього має вистачити.

— Чому я? — насторожено спитав він.

— Тому що я не хочу, аби хлопака, який там торгує, дивився на мене поглядом «ти страх який молодий». — Я насупився. — Не хочу, щоб мені сьогодні довелося з цим стикнутися.

Коли Вілем повернувся, я вже мало не танцював від тривоги.

— Він був зайнятий, — пояснив Вілем, коли помітив нетерплячий вираз мого обличчя. Передав мені паперовий пакетик і решту, яка трохи задзвеніла. — Нащо це?

— Це — щоб утихомирити мій шлунок, — заявив я. — Сніданку щось не дуже добре сидиться, а я б не хотів блювати посеред шмагання.

У корчмі неподалік я купив нам сидру й запив своєю порцією налрут, намагаючись не скривитися від його гіркого крейдяного смаку. Невдовзі ми почули, як на дзвіниці вибили полудень.

— Здається, мені треба на заняття. — Віл постарався сказати це невимушено, але вийшло в нього мало не здушено. Він поглянув на мене, знічений і трохи зблідлий попри смаглявість. — Я не люблю крові. — Він невпевнено посміхнувся. — Власної крові… крові друга…

— Я не планую сильно стікати кров’ю, — запевнив я. — Але не хвилюйся. Ти допоміг мені пережити найважче — очікування. Дякую.

Ми розійшлися, і я поборов у собі хвилю почуття провини. Віл і три дні не був зі мною знайомий, а вже зробив усе, що міг, аби мені допомогти. Він міг би піти легким шляхом та обуритися моїм швидким прийняттям до Аркануму, як багато інших людей. Натомість він виконав дружній обов’язок, допомігши мені перебути важкий час, а я відплатив йому брехнею.

Прямуючи до флагштока, я відчував на собі важкі погляди юрби. Скільки ж там було людей? Двісті? Триста? На певному етапі цифри втрачають значення й залишається тільки безлика маса юрби.

Завдяки сценічній підготовці я твердо тримався під її поглядами. Упевнено пройшов до флагштока посеред моря гучного бурмотіння. Тримався я без гонору, бо знав, що це може налаштувати присутніх проти мене. А ще я не каявся. Я тримався добре, як навчив мене батько, не показуючи обличчям ані страху, ані жалю.

Йдучи, я відчув, як мною починає міцно оволодівати налрут. Я відчував, що навіть не хочу спати, і водночас усе довкола мене стало майже до болю яскравим. Поки я наближався до середини подвір’я, час неначе сповільнювався. Коли мої ноги опускалися на бруківку, я дивився на невеличкі хмаринки пилу, які вони здіймали. Я відчув, як подих вітру підхопив полу мого плаща й забрався під нього, охолоджуючи піт між моїми лопатками. Якусь мить здавалося, що я за бажання міг би порахувати обличчя в натовпі довкола себе, наче квіти в полі.

Я не помітив у натовпі жодного з майстрів, окрім Гемма. Він стояв біля флагштока й своєю самовдоволеністю нагадував свиню.

Гемм склав руки на грудях так, що рукави його чорної мантії майстра вільно звисали обабіч нього. Він перехопив мій погляд, і його вуста скривились у м’якому посміху, що, як я знав, призначався мені.

Я вирішив, що краще відкушу собі язика, ніж порадую його наляканим чи навіть збентеженим виглядом. Натомість я широко, упевнено всміхнувся йому, а тоді глянув убік, ніби він анітрохи мене не турбував.

Далі я опинився біля флагштока. Знімаючи з себе плащ і вішаючи його на спинку кам’яної лави, що стояла біля підніжжя флагштока, я чув, як хтось щось читає, але ці слова для мене були просто незрозумілим гудінням. Тоді я заходився розстібати сорочку з такою невимушеністю, ніби готувався прийняти ванну.

Мене зупинила рука, що взяла мене за зап’ясток. Чоловік, який читав оголошення, усміхнувся мені, намагаючись утішити.

— Не треба йти без сорочки, — сказав він. — У ній тобі болітиме трохи менше.

— Я не буду псувати цілком добру сорочку, — заперечив я.

Він дивно на мене глянув, а тоді знизав плечима та просунув мотузку в залізне кільце в нас над головами.

— Мені знадобляться твої руки.

Я байдужо на нього глянув.

— Не турбуйся, я не втечу.

— Це щоб ти не перекинувся, якщо зомлієш.

Я суворо на нього подивився.

— Якщо я зомлію, можеш робити, що тільки забажаєш, — твердо промовив я. — А до цього я себе зв’язувати не дам.

У моєму голосі було щось таке, що він зупинився. Він не став зі мною сперечатися, коли я видерся на кам’яну лаву під флагштоком і потягнувся, щоб дістати до залізного кільця. Я міцно схопився за нього обома руками. Гладеньке й холодне, воно якимось дивним чином мене втішало. Я зосередився на ньому, впадаючи в Кам’яне Серце.

Я почув, як люди відступають від підніжжя флагштока. Тоді натовп затих, і не лишилося жодного звуку, крім тихого сичання й ляскання батога, який відпустили в мене за спиною. Коли я зрозумів, що мене шмагатимуть простим батогом, мені стало легше на серці. У Тарбієні я бачив, на яке жахливе криваве місиво може перетворити людську спину шестихвостий батіг.

Раптом усе принишкло. Тоді, перш ніж я встиг приготуватися, пролунав різкіший, ніж раніше, ляск. Я відчув, як моєю спиною пройшла лінія тьмяно-червоного вогню.

Я зціпив зуби. Але було не так погано, як я думав. Навіть попри всі заходи безпеки я очікував різкішого, лютішого болю.

Тоді надійшов другий удар. Цього разу ляск був гучнішим, а почув я його не вухами, а тілом. Я відчув якесь дивне ослаблення на спині. Затамував подих — зрозумів, що я пошматований і стікаю кров’ю. На мить усе почервоніло, і я притулився до грубої просмоленої деревини флагштока.

Третій удар надійшов, коли