Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
Я глибоко вдихнув.
— Налрут я прийняв, бо не хотів зомліти. Я мусив показати їм, що вони не можуть мене скривдити. Я зрозумів, що найлегше залишатися в безпеці, змусивши своїх ворогів думати, що тебе не можна скривдити, — бридко було говорити це так відверто, але це було правдою. Я зухвало подивився на нього.
Надовго запала тиша: Арвіл дивився на мене, трохи примруживши очі за окулярами, ніби намагаючись розгледіти щось усередині мене. Він знову торкнувся верхньої губи пальцем, а тоді неквапом заговорив.
— Гадаю, якби я був старшим, — сказав він доволі тихо, ніби говорячи сам до себе, — я сказав би, що ти поводишся сміховинно. Що наші студенти — дорослі люди, а не забіякуваті й задерикуваті хлопчаки.
Він зупинився знову, не припиняючи з відсутнім виглядом погладжувати собі губу. Тоді його очі примружилися — він мені всміхнувся.
— Але я не настільки старий. Гм-м-м. Ще ні. Навіть близько. Кожен, хто вважає, ніби хлопчики невинні та милі, або ніколи не був хлопчиком сам, або забув про це. А кожен, хто вважає, ніби чоловіки не бувають часом шкідливими та жорстокими, напевно, рідко виходить з дому. І звісно, ця людина ніколи не була зцілювачем. Ми бачимо наслідки жорстокості більше, ніж будь-хто інший.
Не встиг я відповісти, як він сказав:
— Закрий рота, е’ліре Квоуте, бо інакше я не втримаюся й наллю туди якоїсь страшної мікстури. А-а-а-а, ось вони. — Остання фраза призначалася для двох студентів, які саме заходили в кабінет. Один був тим самим асистентом, який провів мене туди, а другий, як не дивно, молодою жінкою.
— А, ре’ларе Моло, — пожвавішав Арвіл; на його обличчі й сліду не лишилося від нашої серйозної розмови. — Ви чули, що у вашого пацієнта два прямих чистих розриви. Що ви принесли для виправлення ситуації?
— Виварене лляне полотно, гачкову голку, кишку, спирт і йод, — твердо промовила вона. На її блідому обличчі виділялися зелені очі.
— Що? — перепитав Арвіл. — Ніякого симпатичного воску?
— Ні, майстре Арвіл, — відповіла вона, дещо збліднувши від його тону.
— А чому?
Вона завагалася.
— Тому що він мені не потрібен.
Арвіл ніби заспокоївся.
— Так. Звичайно ж, не потрібен. Чудово. Ви вмилися, перш ніж прийти сюди?
Мола кивнула, і її коротке біляве волосся підскочило від поруху голови.
— Тоді ви змарнували час і сили, — суворо заявив він. — Подумайте тільки, скільки хвороботворних мікробів ви могли назбирати під час довгого переходу коридором. Умийтеся знову, і ми почнемо.
Вона хутко й ретельно вмилася з тазу, що стояв неподалік. Арвіл допоміг мені лягти долілиць на стіл.
— Пацієнта одурманено? — спитала вона. Я хоч і не бачив її обличчя, почув в її голосі тінь сумніву.
— Знеболено, — виправив її Арвіл. — Ви добре помічаєте деталі, Моло. Ні, не знеболено. Отже, що б ви зробили, якби е’лір Квоут запевнив вас, що не потребує нічого такого? Він твердить, що в нього самовладання, як у штаби рамстонської сталі, і він не здригнеться, коли ви будете його зашивати, — говорив Арвіл серйозно, але за цією серйозністю я помітив щось схоже на втіху.
Мола поглянула на мене, а тоді знову на Арвіла.
— Я сказала б йому, що він дуркує, — промовила вона, трохи помовчавши.
— А якби він і далі твердив, що його нічим не треба дурманити?
Цього разу Мола мовчала довше.
— Здається, кровотеча в нього загалом невелика, тож я б почала працювати. Також я пояснила б йому, що, якщо він буде забагато ворушитись, я прив’яжу його до столу та поводитимуся з ним так, як вважатиму за потрібне для його ж добра.
— Гм-м-м, — здається, Арвіла її відповідь трохи здивувала. — Так. Чудово. Отже, Квоуте, ти ще хочеш обійтися без знеболювального?
— Дякую, — ввічливо промовив я. — Воно мені не потрібне.
— Чудово, — промовила Мола, неначе змирившись.
— Спершу очистимо та стерилізуємо рану, — від спирту щипало, але нічого страшнішого не було. Я чесно постарався розслабитися, тим часом як Мола балакала всю процедуру. Арвіл не припиняв озвучувати зауваження та поради. Я ж зайняв голову дечим іншим і постарався не смикатися від притуплених налрутом уколів голки.
Вона швидко закінчила, а тоді перев’язала мене зі швидкою вправністю, яка мене захопила. Коли вона допомогла мені сісти та огорнула мене лляним полотном, я замислився про те, чи всі Арвілові студенти підготовлені так добре, як вона.
Коли вона зав’язувала останні вузли в мене за спиною, я відчув ледь помітний, легенький, мов пір’їнка, дотик до плеча, практично не відчутний у налрутовому дурмані.
— У нього гарна шкіра, — почув я її замріяний голос. Швидше за все, вона зверталася до Арвіла.
— Ре’ларе! — суворо промовив Арвіл. — Такі зауваження непрофесійні. Я засмучений вашою нерозважливістю.
— Я мала на увазі те, на який шрам він може сподіватися, — саркастично відповіла вона. — Гадаю, там буде хіба що бліда риска, якщо йому вдасться не розірвати собі шов.
— Гм-м-м, — замислився Арвіл. — Так, звісно. А як йому цього уникнути?
Мола стала переді мною.
— Уникай таких рухів, — вона витягнула руки перед собою, — або таких, — високо підняла їх над головою. — Уникай будь-яких надто швидких рухів — бігу, стрибків, лазіння. Пов’язку можна буде зняти за два дні. Не мочи її. — Вона перевела погляд з мене на Арвіла.
Він кивнув.
— Чудово, ре’ларе. Ви вільні. — Він поглянув на молодшого хлопчину, який мовчки спостерігав за всією процедурою. — Ти теж можеш іти, Ґері. Якщо хтось поцікавиться, я буду в себе в кабінеті. Дякую.
За мить ми з Арвілом знов опинилися наодинці. Він стояв нерухомо, прикривши рукою рота, тим часом як я обережно вдяг сорочку. Нарешті він, здається, вирішив:
— Е’ліре Квоуте, ти хотів би навчатися тут, у Медиці?
— Дуже хотів би, майстре Арвіл, — чесно сказав я.
Він кивнув самому собі, не прибираючи долоню з вуст.
— Повертайся за чотири дні. Якщо тобі вистачить розуму не розірвати собі шов, ти мені тут знадобишся. — Його очі заблищали.
Розділ сорок третій
Мерехтливий шлях
Пожвавішавши від збуджувальної дії налруту й майже не відчуваючи болю, я дістався Архівів. Будучи тепер членом Аркануму, я міг спокійно досліджувати Сховище, а на це я чекав усе життя.
І навіть краще: якщо я тільки не проситиму про допомогу канцелярів, в облікових книгах Архівів не з’явиться жодних записів. Це означало, що я можу шукати відомості про чандріян й амірів, скільки заманеться, і