Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
— Я ж зганьбив тебе перед Фелою, — відповів я. — А ще він продав мені свічку. — Я хитнув головою, намагаючись її очистити. — Ні, віддав мені її.
Обличчя Емброуза виражало крайній подив.
— Погляньте на нього. — Він засміявся. — Цей малий гівнюк п’яний абощо.
— Мене щойно відшмагали! — заперечив я. Мій голос видався пронизливим мені самому.
— Годі! — прокричав Лоррен, височіючи над нами стовпом гніву. Почувши його голос, канцеляри зблідли.
Лоррен відвернувся від мене й злегка, зневажливо махнув рукою в бік столу.
— Ре’лара Емброуза офіційно відсторонено за недбале виконання обов’язків.
— Що? — Цього разу обурення в голосі Емброуза не було вдаваним.
Лоррен насупився на нього, і Емброуз закрив рота. Повернувшись до мене, він сказав:
— Е’лірові Квоуту заборонено доступ до Архівів. — Він різко змахнув долонею.
Я спробував подумати, що можу сказати на свій захист.
— Майстре, я не хотів…
Лоррен кинувся на мене. Його обличчя, досі надзвичайно спокійне, було сповнене такого холодного, страшного гніву, що я мимоволі відступив від нього на крок.
— Ти хочеш? — заговорив він. — Мене не цікавлять твої бажання, е’ліре Квоуте, незалежно від того, був ти введений в оману чи ні. Має значення лише одне — те, що ти зробив насправді. Твоя рука тримала вогонь. Ти й винен. Цей урок має засвоїти кожна доросла людина.
Я опустив погляд на свої ноги, відчайдушно намагаючись збагнути, що ж мені сказати. Які докази я можу надати. Коли Лоррен вийшов із зали, мої свинцеві думки й досі ледь-ледь ворушилися.
— Не розумію, чому мене треба карати за його дурість, — буркнув Емброуз іншим канцелярам, тим часом як я тупо попрямував до дверей. Я здуру розвернувся й подивився на них. Його обличчя було серйозним; він ретельно його контролював.
Але його очі виражали неймовірну втіху, так і сміялися.
— Чесно кажучи, хлопче, — звернувся він до мене, — я не знаю, що ти там собі думав. У члена Аркануму наче ж мало б бути більше розуму.
Я пішов до Їдальні; поки я туди чалапав, мої думки повільно ворушилися. Я незграбно опустив розписку на їжу на потьмянілу бляшану тацю й узяв порцію парового пудингу, ковбаску та трохи звичної квасолі. Кілька разів тупо оглянув залу, доки не помітив Сіммона з Манетом, які, як завжди, сиділи в північно-східному кутку зали.
Ідучи до столу, я привернув чимало уваги. Воно й не дивно, бо відколи мене прив’язали до флагштока й публічно відшмагали, минуло заледве дві години. Я чув, як хтось прошепотів:
— …коли його шмагали, крові не було. Я там був. Ані краплинки.
Звісно, це спрацював налрут. Він урятував мене від кровотечі. Тоді це видавалося чудовою ідеєю. Тепер це видавалося дріб’язковим і дурним. Емброузові ніколи б не вдалося надурити мене з такою легкістю, якби мій підозріливий від природи розум не сп’янів. Не сумніваюся, що я знайшов би якийсь спосіб пояснити все Лорренові, якби мислив нормально.
Діставшись віддаленого кутка зали, я усвідомив правду. Я проміняв свій доступ до Архівів на сяку-таку лиху славу.
Однак робити було нічого — можна було тільки взяти від цього якнайбільше. Якщо після цієї катастрофи я здобув лише певну репутацію, то треба буде докласти всіх зусиль, щоб її покращити. Я пройшов залою до Сіммона з Манетом і поставив на стіл їжу з гордо піднятою головою.
— Немає ж ніякого збору за Сховище, так? — тихо спитав я, опустившись на своє місце й постаравшись не скривитися від болю в спині.
Сім невиразно на мене глянув.
— Збору за Сховище?
Манет зареготав у миску з квасолею.
— Я вже кілька років такого не чув. Коли я працював канцеляром, ми видурювали в першачків по грошику за користування Архівами. Називали це збором за Сховище.
Сім кинув на нього несхвальний погляд.
— Це жахливо.
Манет, обороняючись, виставив руки перед обличчям.
— Ми просто трішечки веселилися, нікому не шкодячи. — Манет оглянув мене. — То це тому в тебе таке понуре обличчя? Хтось забрав у тебе мідяк?
Я хитнув головою. Я не збирався оголошувати, що Емброуз видурив у мене цілий талант.
— Вгадайте, кому щойно заборонили доступ до Архівів, — серйозно промовив я, відірвавши від свого хліба скоринку й кинувши її у квасолю.
Вони безтямно на мене витріщилися. За мить Сіммон висловив очевидну здогадку.
— Гм-м-м… тобі?
Я кивнув і почав їсти квасолю. Справжнього голоду я не відчував, але сподівався, що трохи їжі в шлунку може допомогти мені позбутися млявості після налруту. До того ж я просто не міг знехтувати можливістю поїсти.
— Тебе відсторонили в перший же день? — перепитав Сіммон. — Так вивчати цей твій фольклор про чандріян буде набагато важче.
Я зітхнув.
— Можна й так сказати.
— На який термін він тебе відсторонив?
— Він сказав «заборонено доступ», — відповів я. — Ні про який крайній термін він не говорив.
— Заборонено доступ? — Манет поглянув на мене. — Він уже років дванадцять не забороняв нікому доступ. Що ж ти накоїв? Посцяв на книжку?
— Мене побачили всередині зі свічкою кілька канцелярів.
— Тейлу милосердний. — Манет поклав виделку; його обличчя вперше стало серйозним. — Старий Лор, певно, розлютився.
— Саме так — розлютився, — підтвердив я.
— Що на тебе найшло, що ти пішов туди з відкритим полум’ям? — запитав Сіммон.
— Я не міг дозволити собі ручну лампу, — пояснив я. — Тож канцеляр, який сидів за столом, дав мені замість неї свічку.
— Не може бути, — вимовив Сім. — Жоден канцеляр не став би…
— Стривай, — сказав Манет. — Він був темноволосий? Гарно вдягнений? Із суворими бровами? — Він утрирувано насупився.
Я стомлено кивнув.
— Емброуз. Ми вчора познайомились. Я йому одразу не сподобався.
— З ним важко не зустрітись, — обережно промовив Манет, кинувши багатозначний погляд на тих, хто сидів довкола нас. Я помітив, що багато хто спокійно слухає нашу розмову.
— Хтось мав попередити тебе, що від нього слід триматися подалі, — додав він уже тихіше.
— Матінко Божа, — вимовив Сіммон. — От з ким не треба влаштовувати розбірок…
— Що ж, вони вже почалися, — сказав я. Я почав мало-помалу вертатися до свого звичного стану — у голові трохи проясніло, а втома дещо спала. Чи то зникали побічні ефекти налруту, чи то мій гнів поволі розвіював імлу виснаження. — Він дізнається, що я можу помірятися силами з найкращими. Він пошкодує, що взагалі зі мною зустрівся, а тим більше — що вліз у мої справи.
Сіммон, здається, трохи збентежився.
— Дуже не раджу погрожувати іншим студентам, — промовив він зі смішком, ніби намагаючись обернути мої слова на жарт. А тоді він сказав уже тихіше: — Ти не розумієш. Емброуз — спадкоємець баронства у Вінтасі.