Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
— Якщо йому пощастить, — докинув Сіммон. — Ми ж зараз про зловживання говоримо, так?
— Це дрібниці, — промовив я впевненіше, ніж почувався. — Я трохи підсмалив йому ноги, та й усе.
— Під визначення зловживання підпадає будь-яка шкідлива симпатія. — Манет тицьнув у мій бік шматочком хліба; його кошлаті сиві брови серйозно вигнулися над носом. — Треба розуміти, з ким можна конфліктувати, хлопче. Не підіймай голови, коли поруч майстри. Якщо опинишся в них у немилості, вони можуть обернути твоє життя на справжнє пекло.
— Він перший почав, — похмуро відказав я з повним ротом квасолі.
До столу підбіг задиханий маленький хлопчик.
— Це ти Квоут? — запитав він, розглядаючи мене.
Я кивнув. Раптом у мене перевернувся шлунок.
— Тебе хочуть бачити в Залі Майстрів.
— Де вона? — запитав я. — Я тут усього кілька днів.
— Хтось із вас може йому показати? — запитав хлопчина, оглядаючи стіл. — Я мушу піти сказати Джемісонові, що знайшов його.
— Я цим займуся, — відповів Сіммон, відсунувши від себе миску. — Я все одно не голодний.
Джемісонів гонець побіг геть, а Сіммон почав підводитися.
— Зачекай, — промовив я й показав ложкою на свою тацю. — Я ще тут не закінчив.
Сіммонове обличчя виражало тривогу.
— Мені аж не віриться, що ти їси, — сказав він. — Я їсти не можу. Як це ти можеш їсти?
— Я голодний, — відповів я. — Я не знаю, що чекає на мене в Залі Майстрів, але гадаю, що з цим краще зустрітися на повний шлунок.
— Ти йдеш на роги, — пояснив Манет. — Тебе б не стали викликати в таку пізню годину з якоїсь іншої причини.
Я не знав, що він має на увазі, але не хотів показувати своє невігластво всій залі.
— Хай почекають, доки я впораюся. — Я взяв до рота ще печені.
Сіммон сів назад і почав безцільно колупатися в їжі. Правду кажучи, я вже насправді не був голодний, але мене злило, що я стільки разів голодував у Тарбієні, а тепер мене відривають від їжі.
Коли ми з Сіммоном нарешті звелися на ноги, звичний гамір в Їдальні стих, і всі провели нас поглядами. Вони знали, куди я прямую.
Надворі Сіммон засунув руки в кишені й пішов приблизно в бік Порожнини.
— Знаєш, якщо без жартів, то ти встряв у добрячу халепу.
— Я сподівався, що Гемм засоромиться й мовчатиме про це, — зізнався я. — А тут багато студентів відраховують? — Я постарався сказати це жартівливим тоном.
— Цього семестру ще не відрахували нікого, — відповів Сім із сором’язливою усмішкою. — Але ж сьогодні лише другий день занять. Можливо, ти встановиш своєрідний рекорд.
— Не смішно, — сказав я, але все одно зрозумів, що всміхаюся на весь рот. Сіммон завжди міг викликати в мене усмішку, незалежно від того, що відбувалося.
Сім ішов попереду, і ми, як на мене, дісталися Порожнини надто швидко. Сіммон підняв руку, невпевнено прощаючись, а я відчинив двері та пройшов усередину.
Зустрів мене Джемісон. Він наглядав за всім, що не перебувало під безпосереднім контролем майстрів: кухнями, пральнею, стайнями, коморами. Він був нервовий і скидався на птаха. Людина з тілом горобця та очима яструба.
Джемісон провів мене до великої зали без вікон, де стояв знайомий мені стіл у формі півмісяця. Посередині, як і під час вступу, сидів Ректор. Єдиною справжньою відмінністю було те, що цей стіл не стояв на помості, а майстри, сидячи, дивилися мені у вічі майже прямо.
Очі, в які я зазирнув, не були привітними. Джемісон провів мене до столу-півмісяця. Побачивши його з цього ракурсу, я зрозумів, звідки взявся вираз «бути на рогах». Джемісон пішов до власного, меншого столика та вмочив перо.
Ректор склав пальці докупи та одразу заговорив про суть справи.
— Четвертого кейтеліна Гемм скликав майстрів. — Джемісонове перо зашкрябало по папірцю, вряди-годи знову опиняючись у каламарі на столі. Ректор офіційно продовжив: — Чи всі майстри присутні?
— Майстер-Зцілювач, — промовив Арвіл.
— Майстер-Архівіст, — озвався Лоррен із байдужим, як завжди, обличчям.
— Майстер-Арифметик, — промовив Брандер, з відсутнім виглядом захрустівши кісточками пальців.
— Майстер-Рукотворець, — пробурчав Кілвін, не відриваючи погляду від поверхні столу.
— Майстер-Алхімік, — озвався Мандраґ.
— Майстер-Ритор. — Обличчя в Гемма було люте й червоне.
— Майстер-Симпатик, — промовив Елкса Дал.
— Майстер-Іменувач. — Елодін навіть усміхнувся мені. Не просто підняв кутики губ для годиться, а тепло всміхнувся, показавши всі зуби. Я зробив неглибокий судомний вдих, відчувши полегшення через те, що принаймні один із присутніх, вочевидь, не бажав підвісити мене за великі пальці.
— І Майстер-Лінгвіст, — промовив Ректор. — Усі восьмеро… — Він насупився. — Вибачте. Закресліть це. Усі дев’ятеро майстрів присутні. Представте свою скаргу, майстре Гемм.
Гемм не вагався.
— Сьогодні студент першого семестру Квоут, не член Аркануму, застосував до мене симпатичні зв’язування з лихим наміром.
— Майстер Гемм подає дві скарги на Квоута, — суворо промовив Ректор, не відриваючи від мене погляду. — Перша — на несанкціоноване застосування симпатії. Яким є належне покарання за це, Майстре-Архівісте?
— За несанкціоноване застосування симпатії, що призвело до тілесного ушкодження, студента-порушника зв’язують і завдають не менше двох і не більше десяти ударів одинарним батогом по спині, — виголосив Лоррен, ніби зачитуючи вказівки з рецепта.
— Бажана кількість ударів? — Ректор поглянув на Гемма.
Гемм помовчав, замислившись.
— П’ять.
Я відчув, як пополотнів на виду, і змусив себе повільно та глибоко вдихнути крізь ніс, щоб заспокоїтися.
— Чи заперечує хтось із майстрів? — Ректор оглянув стіл, але всі вуста мовчали, а всі очі дивилися суворо. — Друга скарга — на зловживання. Майстре-Архівісте.
— Від чотирьох до п’ятнадцяти ударів одинарним батогом і відрахування з Університету, — проказав рівним голосом Лоррен.
— Бажана кількість ударів?
Гемм витріщився просто на мене.
— Вісім.
Тринадцять ударів батогом і відрахування. Мене кинуло в холодний піт і почало нудити. Я вже знав, що таке страх. У Тарбієні він завжди був поблизу. Страх зберігав життя. Але я ще ніколи не відчував настільки відчайдушної безпорадності. Страху не лише перед тілесним болем, а й перед тим, що мені зіпсують усе життя. Мені почало макітритися в голові.
— Чи розумієте ви сутність цих скарг на вас? — суворо запитав Ректор.
Я глибоко вдихнув.
— Не зовсім, пане. — Мені було гидко від звучання власного голосу, тремтливого й слабкого.
Ректор підняв руку, і Джемісон прибрав перо з паперу.
— Закони Університету забороняють студентам, які не є членами Аркануму, застосовувати симпатію без дозволу одного з майстрів.
Його обличчя спохмурніло.
— Також у всіх, у всіх випадках прямо заборонено завдавати шкоди за допомогою симпатії, особливо одному з майстрів.