Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук

Під вікном розташовувався розкладний письмовий стіл. Поряд нього до стіни ліпилася завалена книжками консольна поличка. Ліворуч від шафи був прохід до меншої кімнати, а праворуч від вікна – двері на балкон. На балконі дівчина помітила велосипед і, наблизившись упритул до дверей, узялася його розглядати.

З-за спини долинув голос Тимофія:

– Я мушу притримувати однією рукою двері, тому щоразу, коли заношу велик, кермо дряпає стіну. – Він начебто просив вибачення.

Рута спершу не зрозуміла, про що йдеться, а потім зауважила на стіні збоку від балконних дверей смугу облупленої штукатурки.

Розвернувшись, дівчина побачила грандіозний плоский телевізор на стіні.

– Ого, – не стрималася, – він величезний… Я про плазму.

Тимофій лише махнув рукою:

– Це батьки подарували. Я майже не користуюся ним. Навіть не знаю, які там канали.

– То нащо він тут?

– Я під’єднав його до Інтернету й іноді вмикаю баскетбол. Ну, НБА.

– А… – Рута пройшла повз шафу й зупинилася перед другою кімнатою. – А тут що?

Усередині виявилося порожньо. Голі, ретельно поштукатурені стіни, й більше нічого.

– Нічого, – відповів хлопець. – Тобто там тільки тренажер, орбітрек. Я сам живу, і ця кімната ніби як не потрібна, то я її відвів під спортзал, типу, гантелями помахати, від підлоги повідтискатися, ну, всяке таке…

– Ок. – Рута байдуже стенула плечима, а потім стала до хлопця лицем і подивилася йому просто в очі. – Я з тобою не спатиму.

За лічені секунди Тимофій почервонів так, нібито щойно вискочив із сауни.

– Я нічого такого не думав.

«Думав», – вирішила дівчина.

– Просто хотіла відразу це з’ясувати.

– Я ляжу отам, – він мотнув головою в бік меншої кімнати, – на підлозі.

Рута роззирнулася.

– А ти маєш якийсь матрац чи щось типу того?

– Ні.

– То на чому ти спатимеш?

Тимофій почервонів іще дужче.

– Я ж сказав: на підлозі.

Дівчина проминула його, сіла на диван і відкинулась на спину, розвівши руки.

– Тут достатньо місця на двох. – Вона підняла голову й поглянула на Русецького. Він боявся вдихнути. – Якщо, звісно, ти пообіцяєш не розпускати рук.

Здавалося, що червоніти далі нікуди, але хлопець таки зміг.

– Я ляжу на підлозі. Нічого страшного.

– Та припини. – Рута сіла. – Я не заберу багато місця.

Зрештою Тимофій, кивнувши, погодився.

Коли дощ стишився, вони разом сходили в «Сільпо» й купили продуктів на вечір, а також зубну щітку та гігієнічні прокладки для Рути. Дорогою назад дівчина ввімкнула на трохи телефон. Після завантаження операційки на екрані спливло повідомлення про три пропущені дзвінки від Аміни. Рута зітхнула, закусила краєчок губи і, провівши пальцем по екрану, видалила повідомлення. Попри усвідомлення, що мати зараз місця собі не знаходить від тривоги, вона вирішила не реагувати. У міру того як нервове збудження після розмови з Анною влягалось, у свідомості зароджувався лячний і водночас притягальний задум, як усе владнати, як одним махом розгребти лайно, що назбиралося в її житті за останній місяць. Рута боялася тих невиразних, поки що не до кінця оформлених думок, але позбутися їх не могла. Вона усвідомлювала: їй потрібен час, щоб остаточно заспокоїтися й зважити все. Ще й багато чого залежало від того, що відбуватиметься цієї ночі. Їй потрібно заснути якнайдалі від домівки й дізнатися, чи знайдуть її істоти.

І лише потім щось вирішувати.

Після вечері Тимофій попередив, що йому завтра на роботу, тож він мусить лягти раніше. Хлопець видав Руті окрему подушку та ковдру, забився в куток дивана й демонстративно відвернувся носом до стіни.

Рута, не роздягаючись, примостилася на інший бік, накрила ноги легкою ковдрою і, заклавши руки під голову, втупилась у стелю.

Чверть години мовчали. Дівчина чула, як десь далеко за містом гуркоче грім. Спати не хотілося. Тимофій насправді також не спав. Рута якийсь час прислухалася до його нерівномірного дихання та зрештою, не витерпівши, озвалася:

– Спиш?

Хлопець, не обертаючись, буркнув:

– Ні.

– Я тобі заважаю?

– Не заважаєш. – Він перекрутився на інший бік. – А ти чого не спиш?

– Не знаю, – зітхнула Рута. – Розкажи щось про себе.

Більшість хлопців, яким вона подобалася, після цих слів зі шкіри пнулися, щоб її вразити, проте Русецький виявився не таким. Він двічі знизав плечима – це мало такий вигляд, наче намагався почухати спину об подушку, – а тоді одноманітно заговорив:

– Як і ти, закінчував дванадцяту школу. Мій батько – онколог, тому я ще змалечку знав, що буду лікарем. Навчався у Вінниці. Потім повернувся сюди. Далі три роки в інтернатурі і…

– Ні, – перебила його Рута. – Я це все знаю. Може, й не знаю, але можу дізнатися з твоїх сторінок у соцмережах. Розповідай щось таке, чого не знає ніхто.

– Ну-у… – Він запустив пальці у волосся, кілька секунд спантеличено німував, а тоді, сховавши голову між пліч, проторохтів: – У мене родима пляма над куприком… м… у вигляді серця.

– Ти гониш!

– Ні.

– Показуй!

Рута сперлася на лікоть, схопила з бильця телефон і ввімкнула ліхтарик.

– Ні! – замотав головою Русецький.

– Покажи, я сказала! – насупилася дівчина.

Хлопець нехотячи повернувся й на кілька сантиметрів відтягнув пальцем гумку трусів. Рута посвітила туди телефоном. Просто над куприком виднілася блідо-рожева родима пляма завбільшки з полуницю, справді віддалено схожа на символ серця.

Рута не могла не підколоти:

– О, це так мило.

– Ні, це не мило! – набурмосився Тимофій.

– Якби ти був геєм, було б дуже мило.

– Але я не гей!

Дівчина стрималася, щоб не бовкнути «жаль». Натомість попросила:

– Розкажи щось іще.

Хлопець невдоволено покректав, а вже за мить його обличчя підсвітила усмішка.

– Є дещо. Минулого тижня під час нічного чергування я приклеїв суперклеєм двірники на машині мого боса.

– Приклеїв до чого? – не зрозуміла Рута.

– Ну, до скла.

Дівчина пирснула.

– Навіщо?

– Бо він козел. Ставить машину просто попід приймальним відділенням. – Тимофій сердито звів брови на переніссі. – Не зовсім під відділенням, але ти ж бачила, у нас під лікарнею влаштували імпровізований паркінг для начальства, є спеціально розмічені місця. Чомусь так сталося, що моєму завідувачеві місця не виділили, але він однаково втуляє свій джип наприкінці ряду. Тачка в нього дай Боже, реально – танкер, і частково перекриває дорогу до приймального. Невеликі швидкі сяк-так протискаються, а трохи більшим реанімобілям, коли його корч стоїть на парковці, доводиться зупинятися на повороті, й