Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук

нам слід вирушити в подорож. Я ненавиджу автостоп, однак упродовж двох наступних місяців, аж до початку навчального року, ми вешталися Європою, начеб якісь волоцюги. Ночували в найдешевших хостелах, іноді в наметах при дорозі. Я тоді споживала більше кави й цигарок, аніж кисню, і зрештою ті потвори зникли. – Анна кахикнула. – Зрідка вони навідуються – здебільшого коли ночую в Києві, – але досі мені вдавалось уникати їх. Припускаю, що саме переїзд відіграв вирішальну роль: я вирвалась із середовища тих, на чиєму житті позначилися заподіяні мною зміни. Поволі здійняті брижі вляглися. Всесвіт угамувався та більше не вистежує мене ночами. Принаймні не так агресивно.

– Але ж Яків… – пошепки витиснула Рута.

Анна повільно покивала. Так, повернення Якова – це не скасування вступу до ординатури.

– Я вже пояснила: я не могла інакше. І добре знала, на що зважуюся. Я дочекалася кінця навчального року, перемістилася вві сні в той жахливий день і пішла на прогулянку з Данте замість Якова. – Жінка взялася до крові скушувати нижню губу. – Я підготувалася. Все продумала. Упродовж першого тижня не спала взагалі. Лише раз випадково задрімала, після чого десятки істот, і ти серед них, мерщій накинулися на мене. Темрява була повсюди, мене неначе куполом накрило, і… Це страшно. Я якимось дивом випірнула зі сну за мить до того, як пітьма задушила мене. Потім ми вибралися на відпочинок. Яків не любить спекотних країн і курортів, тож ми купили тур Ісландією. Це далеко, аж за океаном, я вважала, що буду там у відносній безпеці, й розслабилася, заснула першого ж дня перед басейном, і… – Аннин голос став майже по-дитячому писклявим, – я помилилася. Вони знайшли мене навіть там. З’явилися майже миттєво. У четвер ми повернулися до Рівного, і відтоді я не склепила очей і на мить. Та блін, я нормально не спала вже понад два тижні.

Дивлячись на неї, дівчина відчувала якесь неприємне холодне ворушіння в животі. Далі Анна говорила ніби сама до себе:

– Світ по той бік сну здається реальним. Гадаю, він і є реальним. Щось на кшталт підвалин світобудови, куди ми з тобою завдяки рідкісній комбінації мутантних генів можемо потрапляти. Ось тільки нам слід робити все для того, щоб туди не потрапляти. – Вона зиркнула на Руту потемнілим від страху поглядом. – Я думаю, ніхто не пише про рідних тіток, що постали з могили, через те, що Всесвіт із високою ефективністю позбавляється всіх, хто спричиняє брижі на його поверхні. Усіх, хто може таке писати, розчавлює чорнота.

У голові дівчини проскочило лячне запитання, і вона поквапилась озвучити його, доки страх, що завирував у череві, не примусив її замовкнути:

– Якщо істоти дістануть вас уві сні, ви помрете?

Анна жодної миті не вагалася:

– Так.

Рута зіщулилася, начебто хтось поклав крижану долоню їй на зашийок.

– Я про те, який це матиме вигляд у реальному світі? Наприклад, якщо я вві сні зіскочу з даху десятиповерхівки, що зі мною станеться? Батьки на ранок знайдуть у ліжку відбивну?

– Ти просто не прокинешся, – відповіла жінка. – Помреш уві сні.

– Ви впевнені? – Дівчина не мала підстав сумніватися в почутому, однак пам’ятала екзистенційний жах, що розпеченими голками прошив тіло, щойно відро відкотилося від ніг і вона, відчайдушно дриґаючи ногами, повиснула на нейлоновій скакалці посеред шкільного туалету. Тож приголомшливе усвідомлення, що вона вже кілька разів могла померти – ось так сконати вві сні – здавалося категорично неприйнятним. Руті не вдавалося просто взяти та впустити цю думку в себе. – У вас у Німеччині хтось уже помирав? Ви бачили це на власні очі?

– Знаєш, що таке СРСД? – похмуро запитала Анна.

– Ні. Що це?

– Синдром раптової смерті дорослих. Може, ти чула про синдром раптової смерті немовляти – це коли в дитини віком до одного року без жодної причини вві сні зупиняється дихання. На сьогодні ж медики наполягають на введенні нового терміна: синдром раптової смерті дорослого. СРСД охоплює всі випадки загибелі дорослих людей без видимих на те причин, і їх чимало. Щодо України не знаю, але в самій тільки Німеччині дві тисячі десятого року зафіксовано понад три тисячі випадків. Смерть зазвичай настає під час сну внаслідок зупинки серця або дихання, і під час розтину не виявляють ніяких відхилень. Професор Райнер припускав, що абсолютну більшість цих смертей варто пояснювати дією «імунної системи Всесвіту».

У Рути знову виникло відчуття, мовби клітини в її мозку закипають.

– І що тепер? Якщо після повернення Якова істоти не відступляться від вас, що ви робитимете далі? Як довго ви не спатимете? Ви ж не тікатимете все… – Дівчина різко стулила губи. – Анно…

Жінка, ледь нахиливши голову, дивилась у вікно. Чи то пак Руті ввижалося, що вона дивиться, бо очі спершу затуманились, а потім почали чорніти. І ще справа на Анниній шиї з’явилася темна смужка, схожа на слід від вимащеного сажею пальця.

– Анно Ігорівно! – Смужка під вилицею просто на очах проступила виразніше та видовжилась, і Руту раптом охопив холод, такий холод, що, здавалося, ще трохи – й вона помре від переохолодження. – Ви мене чуєте? Анно Ігорівно, будь ласка…

Ніякої реакції. Дівчина кинула переляканий погляд на баристу (той залипнув у телефон і не зважав на них), а тоді перехилилася через стіл і грубо поторсала жінку. Анна Чорнай рвучко скинула голову, ніби за туманом по той бік вулиці пролунала гучна сирена. Жінка стрепенулася та приклала долоню до шиї.

– Я заснула? – Її очі перелякано розширилися, немовби всі речі довкола раптово набули більшої чіткості. – Я вирубилася під час розмови, так?

– Мабуть, – пробелькотала Рута. – Не знаю.

– Ходімо. – Анна швидко підвелася.

– Куди?

– Мені вже час. Я відвезу тебе додому.

– А як же… – Не те щоб дівчина не хотіла переривати розмову, вона просто не уявляла, що робитиме після того, як Анна піде.

Утретє озвався телефон. Знову мати. Цього разу, сердито скривившись, Рута збила виклик. Коли вона підвела голову, Анна Чорнай, поклавши перед баристою кілька стогривневих банкнот, рішуче прямувала до виходу з кав’ярні. Дівчина поквапилася за нею.

Вони вийшли надвір і зупинилися. Нестерпно парило. З темних калюжних дзеркал у повітря здіймалися пасма білуватої пари. Рута відчула, як шкіру обличчя, неначе павутиною, вкрили дрібні теплі краплі – чи то туман, чи то мжичка, що безупинно сіялася з низького неба.

Вони стояли так хвилину, аж доки Рута, намагаючись