Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук

безпорадно кліпала. – Він дуже підтримував мене. І на секунду не відходив. Не нав’язувався, не плів якихось банальностей, ну, ти розумієш, а був поряд… просто був поряд увесь час. Яків був родом з Рівного, а в Києві винаймав разом із товаришем квартиру, і впродовж кількох перших тижнів після смерті тата я проводила у нього стільки часу, що, вважай, уже жила там. У жовтні ми офіційно з’їхалися. Мені було добре з ним, але за наступні півроку я так звикла до нього, що вже майже не помічала, тож, коли Ернст Райнер запропонував навчання в Німеччині, собі на сором… – Анна опустила очі, – я не подумала про Якова. Він, певна річ, образився, але я на те не зважала, бо ж нібито вирушала лише на кілька місяців, від сили на півроку. Не знаю через скільки часу (він мені не розповів) Яків почав зустрічатися з однією притрушеною училкою зі своєї школи. Вона мала квартиру в Києві, і той козел перебрався до неї жити. – Попри граничне нервове напруження те гнівне «козел» примусило Руту мляво всміхнутися. – Я про це дізналася, тільки коли Яків написав мені, що переселяється зі старої квартири, й поцікавився, куди подіти всі мої речі. Я розлютилася, відписала, що може їх викинути. Яків нічого не відповів, а наступного дня на його сторінці у Фейсбуці з’явився допис про заручини з тією тупою куркою. Отоді я реально здрейфила та втямила, що накоїла. Ночами очі виплакувала, пригадуючи, як ми гуляли в Печерському парку, як Яків читав мені вголос, як силоміць годував лимонами під час застуди та загортав у ковдру вночі. Я раптом усвідомила, який він був милий і близький мені, і тоді… – її голос спершу набрав сили, а тепер зірвався. – Коротше, отак я повернулася до України.

– Тобто ви… – Рута нахилила голову, – ви ж не просто повернулися, так?

– Звісно, не просто. – Анна стиснула губи так, що на підборідді проступили зморшки. – Я все змінила. Переграла все так, аби Яків залишився зі мною. Я вже знала, що і як повинна зробити. Ми часто це обговорювали в Геттінгені… ті, хто міг пам’ятати. Я вибрала вдалий момент, зосередилася на ньому перед сном і перекреслила майже два роки свого життя. Я усвідомлювала, чим ризикувала, проте не могла без Якова й тому, не вагаючись, обернула все так, начебто ніколи не вступала до ординатури. Тож і зустрічі з Ернстом Райнером не було.

– Два роки… – вражено протягнула Рута. Її мозок буквально закипав, думки метатися, наче налякані рибки в акваріумі. За вікном просигналила машина, і коли звук клаксона завмер у її вухах, дівчина нарешті спромоглася виокремити з того хаосу, що панував у голові, напевно, найважливіше запитання. – Я хочу дещо з’ясувати. Якщо ви, змінивши минуле, продовжуєте його пам’ятати, якщо спогади абсолютно незмінні, чи означає це, що на їхньому місці не виникає нічого нового?

– Саме це й означає, – жінка мовби видихнула ці слова. – Та й як їм виникнути? Ти не проживаєш нову реальність, ти просто переміщуєшся в неї.

– Отже, ви не пам’ятаєте… – Рута затнулася. Нісенітниця: неможливо пам’ятати чи не пам’ятати те, що не переживав. Вона виправилася: – Тобто ви не знаєте нічого з того, що відбулося протягом тих двох років? І якби, прокинувшись, ви несподівано виявили, що щось непоправне трапилося з…

Анна зупинила її поглядом.

– Так. Усе правильно. Упродовж двох років сталося кілька подій, про які мені нічого не було відомо, і це створювало певні незручності, але…

Дівчина, мотнувши головою так, що волосся розмаялося перед обличчям, знову перебила її.

– Я не про те. Ця ваша здатність, – вона говорила так, ніби всі пояснення Анни її не стосувалися, – породжує цілу купу неув’язок, і парадоксів, і ситуацій, як, наприклад, у мене з Яковом Демидовичем. І ви стверджуєте, що таких, як ви, багато. Двадцять п’ятеро на кожну сотню тисяч – це ж немало, чи не так? Тож… – Рута аж похлинулася від хвилювання. – Як узагалі реальність тримається купи? Як усе це узгодиться, коли декілька особливих спробують змінити одну й ту саму подію водночас? А як щодо тих, поруч із ким немає професора Райнера, тобто того, хто може пояснити, що робиться? Чому я не знаходжу істеричних постів у соцмережах про те, що хтось прокинувся вранці, визирнув у вікно, а там – рідна тітка, яка померла три роки тому?

Постукуючи пальцями по жовтому «Молескіну», жінка потягнулася розгубленим поглядом за вікно. Дощ припинився, проте випогоджуватися, схоже, не збиралося. Хмари сунули низько й, чіпляючись за гілля дерев обабіч Відінської, розпадалися на клапті важкого сизого туману. Добре знайома вулиця видавалася моторошною та цілковито незнайомою. Поодинокі авто, що повертали на Степана Бандери, то розчинялися, то несподівано виринали із сірої мли.

Анна протяжно зітхнула.

– Ось ми й підійшли до найважливішого, Руто. Ніщо не дається просто так. Безжальний світ завжди знайде спосіб помститися.

Поки дівчина розмірковувала, чи варто сприймати останню фразу буквально, телефон знову ожив і під супровід оглушливого дзижчання поповз до краю стола. Рута, не дивлячись, схопила його та вимкнула звук. Коли вона звела очі, Анна дуже тихо, але твердо наказала:

– Розкажи мені про свої сни.

Рута втупилася в неї невидющими очима. Наче й дивилася перед собою, проте погляд не досягав Анни, нібито поміж ними раптом опустилася непрозора запона, й дівчина знала, що Анна все ще сидить з того боку стола, чула її, але більше не бачила.

– Ви ж уже все розповіли, – спробувала ухилитись вона. – У мене десь так само. Спочатку сни-спогади, потім кілька днів сниться, мовби я блукаю безлюдним, покинутим містом.

Це було зовсім не те, про що запитувала Анна. Точно не про безлюдні міста.

– Часто сниться щось із минулого?

Голос жінки змінився. Напевно, уперше за весь час розмови вона по-справжньому розкрилася. На коротку мить Рута побачила її наскрізь, побачила, як насподі слизьким клубком згорнувся страх і як цей страх поволі підводить свою огидну голову.

– Останнім часом так, – відповіла дівчина.

– Ти контролюєш себе? – промовляючи, Анна час від часу кривила губи, ніби заковтнула риболовний гачок і в проміжках між словами смикала за нього. – Тобто ці сни усвідомлені?

– Спочатку ні. Я лише спостерігала. А потім щось сталось, я перенервувалася й начебто опинилась у власному тілі. Таких снів було тільки два, тому… я не знаю.

– Ти щось змінювала в