Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук

для боротьби з неврозами, виявилися прикриттям. Справою всього свого життя професор Райнер вважав дослідження генетичних мутацій, через які процес відсікання непотрібних зв’язків у мозку немовляти не відбувається. Тобто існують люди, у яких неактивні дендрити з певних причин не зникають після початкового спалаху перевиробництва. Ці люди особливі, хоча більшість із них навіть не підозрює, що з ними щось не так. Вони живуть звичайним життям: народжуються, навчаються, розвивають навички, потрібні, щоб стати успішними, і не здогадуються про трильйони пасивних зв’язків, що пронизують їхні мізки. – Анна опустила голову й тихо мовила: – Професор Райнер сам був таким. Як і я. Як і всі його аспіранти. – Вона звела погляд на Руту. – Припускаю, ти вже здогадуєшся, до чого я хилю: ти також особлива. У твоїй голові нейронних зв’язків приблизно на шістдесят відсотків більше за будь-кого в цьому місті, – жінка повагалася, – за винятком, звісно, мене.

У свідомості Рути крутилася щонайменше сотня різних запитань, одначе першим із того рою вихопилося, напевно, найнедоречніше:

– Звідки ви знаєте про мене?

Анна відхилилася на спинку, не відриваючись, дивилася на дівчину та мовчала. Рута, навпаки, мовчати не могла. Її голова була наче вулкан перед виверженням. Вона згадала сон, після якого стіни її кімнати стали чорними, за ним у пам’яті спливла вечірка в сьомому гуртожитку НУВГП – та, з якої вона пішла, – і дівчина, ковтаючи склади, пробелькотала:

– Як ця мутація, ця… ну… властивість мозку позначається на снах? – потім чомусь вирішила, що це неважливо: – Чому ці зв’язки не руйнуються? – і майже відразу по тому з язика злетіло ще одне запитання: – І що це дає?

– Не все водночас, – виставила перед собою руку жінка. – Чому дендрити не гинуть? Чіткої відповіді ми не отримали, хоча дещо професорові все ж вдалося з’ясувати. Існує ген, що відповідає за відхилення, пов’язані з надмірною імпульсивністю й агресією, він впливає на вироблення ферменту моноаміноксидази A[19], а цей фермент регулює активність серотоніну та дофаміну, тобто нейромедіаторів, які…

Незнайомі слова сипались одне на одне, і Анна, побачивши, як Рута закочує очі, стулила потріскані губи.

– Гаразд. Спробуємо повернутися на початок, – сказала жінка. – Є певний ген. Ти ж уявляєш, що таке ген, так? Добре. Отже, є ген. Цей ген стримує, а іноді взагалі припиняє вироблення білка, що змінює активність нейромедіаторів у нейронних ланцюжках, які зумовлюють придушення агресії. – Анна потерла пальцем перенісся. – Нейромедіатор – це речовина, яка забезпечує передавання сигналу між нейронами в точці дотику дендритів. Ти ще зі мною?

– Ні.

Анна Ігорівна зітхнула.

– Добре. Ще раз. Є ген, який має відносно невелика кількість людей і який блокує продукування речовини, без котрої нейронні ланцюжки, що контролюють агресію, не функціонують.

Хитнувши головою, Рута буркнула:

– Тепер зрозуміло.

«Ну, майже».

Анна продовжила:

– Цей ген називають «геном воїна», оскільки він порушує транслювання сигналів до лобної кори, провокуючи імпульсивність і схильність до насильства. Він активний у всіх нас – у професора Райнера, у мене, в інших аспірантів. Однак очевидно, що причина не лише в ньому. «Ген воїна» повністю блокував продукування моноаміноксидази А, але ніхто з нас не став серійним убивцею абощо. Це дає підстави припускати наявність факторів, про які ми не знаємо та які компенсують брак моноаміноксидази, роблячи наші мізки такими, якими вони є. Ти запитувала, що це дає? Із цим трохи краще. Думаю, це єдине, що нам відомо достеменно: люди з такими відхиленнями здатні… – глибокий, тремтливий вдих, – вони здатні…

Жінка раптом замовкла. Погляд розгублено метнувся залою, за якийсь час упав на «Молескін» і загострився – зіниці стислися до розміру голівок булавки, – ніби в записнику було щось таке, чого Анна воліла б не знати. Рута, не втримавшись, закінчила замість неї:

– Здатні змінювати минуле?

Анна стрепенулася. Обличчям майнула безпорадна півпосмішка.

– Змінювати минуле? Ні. – Доки дівчина подумала, що бовкнула дурницю, і почала заливатися багрянцем, жінка серйозно пояснила: – Ти не змінюєш минуле, Руто. Це тобі лише здається. Тобто те, що ти робиш, звісно, можна інтерпретувати як зміну минулого, та насправді ти немовби переносиш своє теперішнє «я» в дещо відмінну версію реальності.

Рута затамувала подих і випустила повітря із протяжним прихриплим «хо-о-о». Дещо відмінна версія реальності?

– Ви хочете сказати, що існують мільйони… – дівчина затнулася, – чи мільярди?.. схожих світів, які розвиваються паралельно? І я можу між ними мандрувати? Переміщуватися вві сні? – Це звучало неправдоподібно й тупо. – Але якщо я, припустімо, перемістила себе в ось цю, типу, нову реальність, що сталося з тією версією мене, що залишилась у попередній? І я не розумію, як саме…

– Зачекай, – перебила Анна. – Не поспішай. Не існує ніяких паралельних світів. Реальність одна, – жінка на хвильку замислилася, – тобто як мені відомо, одна. Та, в якій ми зараз. У реальності є щось на кшталт підвального поверху, куди люди з надлишковими зв’язками між нейронами можуть потрапляти у снах, однак нічого поза цим. Ніяких паралельних світів.

– Але… тоді я геть заплуталася… – У півтемряві кав’ярні Рутині карі очі були темнішими, ніж зазвичай, аж синьо-чорними. – Як це? Як таке може бути взагалі?

Обоє замовкли. Дівчина, нервуючи, накручувала волосся на палець. Анна Чорнай, допиваючи каву, збиралася з думками.

– Багато речей у житті насправді не такі, якими нам здаються, – озвалася жінка. – Всі наші відчуття – це створені мозком симуляції, тому що ми не маємо безпосереднього доступу до реальності. Наш розум слугує матрицею, що отримує примітивні сигнали від органів чуттів і на їхній основі малює у свідомості картинку, але ця картинка, повторюся, лише симуляція реальності.

– Це звучить якось фантастично.

– Так, – погодилась Анна, – звучить фантастично, проте це не фантастика, і я просто зараз можу довести це. – Вона взялася порпатися в сумці, дістала сріблясту пудреницю із дзеркалом, відкрила її та повернула дзеркальце до Рути. – Сфокусуйся на лівому оці.

Дівчина спершу недовірливо глипнула на колишню вчительку, а тоді нахилилася до пудрениці та втупилась у ліве око.

– Тепер переведи погляд на праве око.

Рута слухняно перекинула погляд праворуч.

– Твої очні яблука рухаються, – чи то спитала, чи то ствердила жінка.

– Ну-у, так, – погодилася дівчина.

– Вони не можуть не рухатися. – Анна, не прибираючи дзеркальце, запитала: – Але чи бачиш ти рух своїх очей?

Рута все повторила: спершу пильно придивилася до лівого ока, потім сфокусувалася на правому.