Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук

Рута сконфужено кліпнула. Після всього, що сталося за попередні два дні, Аннині слова звучали заледве не по-блюзнірському. Дівчина почувалася так, ніби вони вибралися з-під завалів ущент розбомбленого міста, а вчителька зморозила щось на кшталт: «Ти тільки поглянь, який дивовижний ранок!»

– Я щойно з дому. Не голодна.

Анна Ігорівна прикрилася похмурою усмішкою.

– Нічого. Ще зголоднієш. Боюся, ми тут надовго.

Рута не відповіла. Жінка опустила погляд і поводила пальцем по жовтій гумці на своєму «Молескіні». Дівчина тим часом розглядала її. Спершу затримала погляд на руках – кінчики пальців із пожовтілими та скусаними нігтями дрібно тремтіли, – тоді перевела його на обличчя. Відтоді як вони бачилися востаннє, Анна дуже схудла, шкіра під підборіддям була в’ялою та обвисала, наче на жінку діяла більша, ніж земна, сила тяжіння. Сухі, як у рептилії, очі нагадували помережані червоним кульки з жовтого скла та неспокійно металися у такт із посмикуванням пальців. Проораний складками лоб блищав від жиру, а на кінчику та крилах носа просвічувала сітка із синіх і червоних капілярів.

Анна перехилила крихітну кавову чашку й одним махом влила в себе весь її вміст. Скривилася, нібито бариста додав у каву порцію горілки, а тоді, спрямувавши погляд кудись повз Руту, зронила:

– Не знаю, з чого почати.

Рута спробувала ковтнути, проте горло пересохло так, що їй це не вдалося.

– Ваш чоловік живий?

– Так.

Дівчина відчула щось на кшталт легкого удару струмом.

– Я божеволію?

– Ні.

– Тоді поясніть… – Вона затнулася.

На Анниному обличчі зблиснула нервова посмішка. На якусь мить Руті здалося, що вчителька ось-ось увімкне задню, встане й піде геть, натомість Анна схилила голову набік, потерла кінчиками пальців очі та з несподіваною злістю кинула:

– Тобі обов’язково полірувати реальність наукою? Тобі недостатньо просто повірити в те, що ти бачиш? У те, що відчуваєш?

Дівчина відсахнулася, неначе отримала від неї ляпаса.

– Я, блін, не знаю, що відчуваю! – Дзвінкі слова більярдними кулями розлетілися порожньою залою. – Я була на похороні вашого чоловіка, а через місяць виявила, що він спокійнісінько розгулює «Златою Плазою», і всі довкола переконують мене, що так і повинно бути! До чого тут наука?! Поясніть мені, що відбувається!

Аннині очі більше не бігали, натомість уп’ялися в Рутине обличчя.

– Тихше. Не кричи. Я… – Вона нервово почухала потилицю й озирнулася до барної стійки. Бариста старанно вдавав, ніби його анітрохи не стосується розмова за дальнім столиком. – Можна, будь ласка, ще кави?

Хлопець кивнув і розвернувся до широченної кавової машини з купою сріблястих ручок і патрубків.

– Не кричи, – нахилившись до дівчини, повторила жінка. – Я все поясню.

А тоді затихла і якийсь час безгучно ворушила губами.

За чверть хвилини Рута нетерпляче озвалася:

– Я тут, і я вас слухаю.

Анна глипнула на неї з дивним безсиллям у погляді та проказала:

– Все складно.

– Авжеж складно, – дівчина пустила очі під лоба.

– Не злись. Тобто я все розумію, ти маєш підстави злитися. – Анна на кілька секунд заплющила очі, а тоді, випроставшись, заговорила натренованим учительським голосом: – Ну гаразд. Перше. Реальність – це дещо значно більше за те, що ми бачимо чи сприймаємо за допомогою органів чуття. Друге. Людський мозок – значно складніший орган, аніж нам здається. І третє – це, мабуть, прозвучить банально – я не вчителька біології. Тобто, – вона зам’ялася, – не зовсім учителька.

Останнє прозвучало немовби репліка з дешевої космоопери, і Рута скептично вигнула брову.

– А хто тоді?

Цього разу голос дівчини видався Анні дуже вже глузливим, і вона вишкірилася, задерши верхню губу. Втім уже за мить погамувала себе, прибравши чи не байдужого вигляду.

– Історія дуже давня й заплутана, – мовила вона, – і я не уявляю, за яку нитку смикнути першою. Тому ти мусиш вислухати мене, не перебиваючи. Набратися терпіння й повірити, що врешті-решт я все поясню й ти отримаєш відповіді на всі запитання. Ну, майже на всі.

«Навряд чи», – подумала Рута, проте кивнула.

До них підійшов бариста та розставив на столику їхні замовлення. Жінка дочекалася, поки хлопець відійде – достатньо далеко, щоб їй не доводилося стишувати голос, – і почала:

– Насправді за освітою я медик. Навчалася на медичному факультеті № 1 у НМУ[18], три роки проходила інтернатуру за спеціальністю «Загальна хірургія» на базі однієї з міських лікарень Києва, потім іще рік за спеціальністю «Нейрохірургія». Дві тисячі дев’ятого вступила до ординатури Інституту нейрохірургії імені Ромоданова. Ординатура – це як аспірантура, лише у медиків. Тобто я займалася більше наукою. – Рута мугикнула, і Анна продовжила: – Мій керівник, професор Назаренко, досліджував страх. Не лише він, звісно, то був великий міжнародний проект, у якому брали участь Німеччина, Швеція та Італія. До нашого Інституту постійно приїжджали інтерни та професура із цих країн. На той момент, коли я долучилася до групи, німці вже локалізували нейронний ланцюг з негативним зворотним зв’язком, відповідальний за контроль страху в людини. – Помітивши, як щось начебто обсипалося в Рутиному погляді, жінка пояснила: – Нейронний ланцюг з негативним зворотним зв’язком – це коли нейрон-збудник активує гальмівний нейрон, який гасить збудження нейрона, що його активував.

– Стоп. – Дівчина мотнула головою. Якась абракадабра. Вона взагалі не була певна, що останні слова прозвучали українською. – Я вас не розумію.

Анна посмикала пальцями мочку вуха.

– Ну дивись. У мозку є чимало нейронних ланцюгів, які відповідають за різноманітні емоції чи реакції. Окремі з них після початкового подразнення здатні підтримувати самі себе у збудженому стані. Нейрон А активує нейрон Б, який знову активує нейрон А. Це нейронний ланцюг із позитивним зворотним зв’язком. У ланцюгах із негативним зворотним зв’язком усе навпаки: нейрон А активує нейрон Б, який гальмує нейрон А. – Вона хильнула кави. – Ну, уяви, ніби тебе щось несподівано злякало. Наприклад, схожий на постріл гучний звук. Яка твоя реакція? Ти сіпнешся, різко повернешся до джерела звуку, в тебе спітніють долоні та пришвидшиться серцебиття. Але коли, роззирнувшись, ти не побачиш нічого загрозливого, емоційне збудження швидко вляжеться. Це означає, що всередині твоєї голови є нейронний ланцюг, який за відсутності явної зовнішньої загрози відразу нівелює страх. Якби його не було, один раз злякавшись, ти б довго не могла заспокоїтись. – Жінка зробила ще ковток. – Уявляєш, як це? Хтось поруч гучно чхнув, а ти після того