Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук

– Так. Добре. Я згодна.

– За годину? – запропонував він. – Де тобі зручніше?

Пропозиція заскочила її зненацька, Рута не надіялася, що він погодиться, тим паче так швидко, і, розгубившись, бовкнула перше, що спало на думку:

– «Броварня на Грушевського». Знаєш, де це?

– Звісно, – відповів Тимофій. – За годину чекатиму на тебе на літньому майданчику.

61

Важке чорне хмаровиння посувом наближалося з півночі, проте Рута на небо не дивилася. Впершись поглядом собі під ноги, вийшла з двору багатоповерхівки та попрямувала до пішохідного переходу через Грушевського. У животі, неначе перед екзаменом, розросталося неприємне порожнисте відчуття. Цього разу вона готувалася, ретельно продумувала, із чого почне та як вестиме розмову, однак упевненості це не додало. Вона сама не до кінця розуміла, що з нею, тож небезпідставно сумнівалася у своїй здатності що-небудь пояснити Тимофію Русецькому.

За кілька кроків до пішохідного переходу Рута підняла голову, зиркнула через дорогу на «Броварню» й одразу побачила хлопця. Тимофій сидів біля відчиненого вікна на другому поверсі літньої тераси. Сидів спиною до неї, проте Рута впізнала кістляві плечі та волосся, що розкошланою русявою хвилею спадало на лоба. Дівчина провела поглядом убік і на стоянці навпроти бізнес-центру «Грушевський» розрізнила його авто. Тимофієва «Панда» втиснулася поміж двох «дутих» позашляховиків, на тлі яких була геть крихітною, і чимось нагадувала Руті набурмосеного бедрика.

Перед зеброю дівчина зупинилася. Краєм ока помітила, що зліва наближається легковий автомобіль. Голови не повертала – продовжувала спостерігати за Тимофієм, який, згорбившись, вивчав меню, – і вичікувала, доки машина промине пішохідний перехід. Втім автомобіль сповільнився та зупинився просто навпроти Рути, перегородивши шлях. Дівчина спересердя прицмокнула: вона не так щоб дуже добре знала правила дорожнього руху, але чомусь не сумнівалася, що зупинятися на зебрі заборонено. Подумки пирхнувши, Рута вже рушила в обхід, коли передні дверцята відчинилися та зсередини авто долинув цілковито позбавлений емоцій голос:

– Руто, привіт.

Попри задуху дівчині морозом продерло поза спиною. Вона впізнала голос ще до того, як нахилилася, щоб глянути глибше в салон. З водійського сидіння, ледь подавшись уперед і спираючись правою рукою на важіль автоматичної коробки передач, на неї дивилась Анна Чорнай.

– Доброго дня, – відчуваючи, як обличчя німіє від страху, привіталася дівчина.

– Сідай, – не змінюючи тональності, наказала Анна.

Рута кинула сумнівний погляд на порожнє пасажирське сидіння, заперечно мотнула головою та ступила півкроку назад.

– Ні, – рубонула вона, потім зміркувала, що це, напевно, прозвучало надто грубо, й трохи м’якше додала: – У мене зустріч. На мене чекають, – випростала руку й показала на вікно, за яким Русецький про щось перемовлявся з офіціанткою.

Анна спрямувала погляд туди, куди вказувала Рута, повернула обличчя назад і вп’ялась очима в дівчину. Споглядала її так, немовби намагалася загіпнотизувати.

– Сідай. До. Машини.

Рута ковтнула слину. Вона зауважила моторошно темні кола під очима вчительки, ніздрями вловила неприємний кислуватий запах, що стояв у салоні. Анна Чорнай скидалася на алкоголічку на початку чергового запою, ось тільки… Очі. Застиглий, сповнений переляку погляд був до болю знайомий. У пам’яті зринули слова, які Анна проказала їй, коли провідувала в лікарні.

(якщо раптом щось видасться неприйнятним, можеш прийти до мене, і ми все обговоримо)

Понад дахом автомобіля Рута потягнулась поглядом до вікна на другому поверсі літньої тераси, відшукала очима Тимофія. Попри все, він прийшов. Він готовий її вислухати. Він…

– Він почекає, – продовжуючи свердлувати очима струнку постать біля пасажирських дверцят, мовила Анна. – А навіть якщо не почекає – начхати. Сідай. – Жінка торкнулася схудлою долонею сидіння праворуч себе. – Нам є про що поговорити.

Рута відвела погляд від тераси. Спробувала заспокоїтися. Зрештою, чого вона боїться? Вона може розвернутися, обійти машину та спокійнісінько попрямувати до ресторану. Ніхто її не спинить. Ніхто їй нічого не заподіє. Це ж просто вчителька біології. Дівчина чудово це розуміла, проте…

Очі.

Вона вже бачила такі очі.

Коли дивилася на власне відображення у дзеркалі після двох безсонних ночей.

(можеш прийти, і ми все обговоримо)

(іноді треба висловити думки вголос…)

(…щоб вони прояснилися)

Рута кинула останній погляд на Тимофія, болісно скривилася, а тоді, пригнувшись, ковзнула на пасажирське сидіння. Вона безвольно звісила руки поміж колін, тож Анні довелося, перехилившись через неї, захряснути дверцята.

– Пристебнися, – звеліла Чорнай.

Рута послухалася, після чого жінка натиснула на педаль газу, і машина рушила.

Вони не встигли доїхати до перехрестя з Київською, як небо розверзлося, вихлюпуючи на землю тонни води.

62

A tortured mind is a safe place to goBut the truth lurks

down in the dark below.Step inside my inquisitive mind,

Are you scared at what you just might find?

Iron Maiden, «The Red And The Black», 2015[17]

Злива несамовито періщила по асфальті. Обабіч дороги набирали сили клекотливі потічки. Рута спрямувала погляд перед себе й несамохіть напружувала м’язи живота щоразу, коли двірники, ковзаючи по лобовому склі, огидно порипували. Вона не дивилася на колишню вчительку й тим паче не наважувалася спитати, куди вони прямують. Однак їхати довелося недовго. На перехресті Анна рушила прямо, проминула один квартал Відінською, на перетині з вулицею Степана Бандери звернула праворуч, після чого вирулила на імпровізовану стоянку перед кав’ярнею «Кавові мешти».

– Ходімо, – сказала вона.

Жінка та дівчина водночас випурхнули з авто і, перестрибуючи через калюжі, забігли до кав’ярні. Усередині було затишно й порожньо, якщо не зважати на кістлявого баристу в чорній футболці та з татуюваннями, що вкривали обидві руки від зап’ястків до пліч. Хлопець привітався й запитав, що їм приготувати. Анна Ігорівна роззирнулася, кінчиками пальців торкнулася Рутиного попереку та кивнула, спроваджуючи дівчину до столика в найдальшому куті, а сама наблизилася до стійки й, нахилившись, заговорила до баристи.

Рута вибрала столик і сіла спиною до стіни – так, аби бачити всю залу та вікна кав’ярні. Її пишне волосся від вологи набирало об’єму й ледь кучерявилося.

За хвилину Анна підійшла, поставила на вільний стілець сумку та зайняла стілець навпроти. Чверть хвилини обоє з понурим зацікавленням вивчали інтер’єр кав’ярні, після чого жінка дістала із сумки яскраво-жовтий записник «Moleskine», поклала його на стіл перед собою та проказала:

– Я замовила тобі «Наполеон» і капучино.