Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук

входом до «Злати Плази» стояв чоловік, той самий, якого вона зачепила поглядом усередині торгового центру. Дівчина мала чудовий зір і могла добре роздивитися, проте мозок неначе замилював його обрис. Рута водночас і дивилася, і не дивилася на нього. Щось усередині відчайдушно опиралося бажанню повернути голову до кінця.

Тимофій відповів:

– Ні. З панкреатитом ми б упоралися. Лікування зайняло б не менш як місяць, і потім їй довелося б до кінця життя дотримуватися суворої дієти, але ми б її витягли. Просто, крім панкреатиту, там був цілий букет інших проблем. У легенях збиралася рідина, а десь за день після того, як ти виписалася, почалась анурія. – Хлопець відправив до рота чергову порцію «МакФлурі», плямкаючи, облизав ложку та продовжив: – Анурія – це цілковите припинення сечовиділення. Ми два дні чекали, сподівалися, що нирки таки дадуть сечу, але зрештою зрозуміли, що вони відмовили. Це її й доконало. Ми потримали бідолаху день на АШД, а тоді від’єднали.

До широкого ґанку «Злати Плази» залишалося кількадесят метрів. Чоловік на сходах розмовляв телефоном. Рута не фокусувалася на ньому, але постійно тримала на периферії зору. Чоловік двічі повертав до неї голову, вона бачила. Зрештою він завершив розмову та став спускатися сходами. Вони прямували тепер просто на нього.

Зауваживши, що Рута мовчить, Тимофій зиркнув на дівчину. Вона забула про ріжок – несла його перед собою, наче факел – і тупилася кудись убік. Морозиво помалу тануло й опливало.

– Вибач, – похнюпився Тимофій. – Я, по ходу, зіпсував тобі апетит. Іноді захоплююсь. І таке вже не вперше, коли я на побаченні… – Хлопець зашарівся. – Тобто у нас, звісно, не побачення, я просто… е…

Рута не зреагувала. Вона чула Тимофія, однак не усвідомлювала жодного слова. Дивний чоловік наближався, і невідь-чому пришвидшувалось її серцебиття.

Вона його знає?

Дівчина нарешті повернула голову й осмислено глянула на чоловіка. Світла сорочка з коротким рукавом, прості джинси, бліде обличчя з легким нальотом щетини та сумними очима. Ось тільки простір довкола обличчя розпливався, ніби Рута намагалася розгледіти його крізь укриту вазеліном лінзу. Ефект був доволі химерний, але здавався знайомим. Вона раптом пригадала, що наприкінці минулого року купила в книгарні «Є» науково-популярну книгу про мозок, у якій містився розділ про формування у свідомості візуальних образів. У розділі йшлося про те, що зображення, яке зоровий нерв зчитує із сітківки ока, насправді вкрай примітивне – двовимірне та розмите, – і лише завдяки «вшитим» у мозок алгоритмам ми бачимо світ тривимірним, розрізняємо обличчя або читаємо дрібний текст. Ці алгоритми не вроджені, вони виникають упродовж перших місяців після народження. Автор, чиє ім’я Рута не пам’ятала, стверджував, що таких алгоритмів загалом достатньо, щоб мозок упізнав будь-що з того, із чим людина стикатиметься впродовж життя, але він також припускав, що в разі потрапляння в поле зору чогось беззаперечно незіставлюваного з попереднім досвідом, якогось немислимого об’єкта, саме існування якого суперечитиме усталеним уявленням про фізичну реальність, мозок цілком може це щось «проігнорувати». Як приклад він наводив індіанців з островів Карибського моря, які під час першої зустрічі з конкістадорами могли «не бачити» іспанські кораблі, що наближалися до берега, бо їхній мозок не знав, що таке вітрила і що зі сходу, з відкритого океану, може приплисти щось аж таке велетенське та химерне. Певна річ, довести цей факт було неможливо, Рута згадала про нього лише тому, що зараз подібне відбувалося з нею – замість голови в чоловіка перед дівчиною була розмита пляма, неначе на відеозаписі, автори якого приховують щось непристойне.

Утім довго так тривати не могло. Чоловік наблизився, обличчя почіткішало, і Рута, впізнавши його, зігнулася, мов підстрелена.

Ріжок із морозивом випав з руки й хляпнувся на бруківку.

– Руто? – Тимофій застиг із роззявленим ротом. – Усе гаразд?

Дівчина не чула його. Їй назустріч, стримано всміхаючись, крокував Яків Чорнай. Їх розділяло двадцять… п’ятнадцять… десять кроків… Секунду, не більше, Рута чіплялася за думку, що це просто особливо гострий напад дежавю або ж вона помилилась, і перед нею хтось дуже схожий на Чорная, однак учитель дивився просто на неї та всміхався. У його очах світилося впізнання. Коли відстань між ними скоротилася до п’яти кроків, усмішка поширшала, і Яків Демидович помахав дівчині рукою:

– Руто, привіт!

Рута, позадкувавши, заверещала. Крик прозвучав так дзвінко та пронизливо, що на площі перед «Златою Плазою», напевно, не залишилося нікого, хто б не повернув до неї голову. Дівчина сама злякалася сили власного голосу та затулила рота долонею, проте не змогла зупинитися і продовжувала вивергати із себе несамовитий вереск, перериваючись тільки, щоб хапнути повітря.

Вона пам’ятала, як його засипали землею.

Яків Демидович збентежено спинився, секунду переминався з ноги на ногу, а потому простягнув обидві руки, щоб чи то обійняти, чи то заспокійливо торкнутися дівчини, одначе Рута рвучко відсахнулася, ніби з його тіла стирчали оголені дроти, а вона боялася, що її вдарить струмом. Дівчина задкувала, аж поки не перечепилась і заточилася. Тимофій метнувся їй на підтримку, встиг схопити за руку, проте не втримав. Рута гепнулася на спину, удар вибив із легень рештки повітря, і дівчина нарешті затихла.

Хлопець, попри те що спочатку йому буквально відібрало мову, швидко опанував себе і, присівши навпочіпки, погладжував Руту по спині. Він хотів щось сказати, однак не знав що, тож просто переводив ошелешений погляд із дівчини на чоловіка й назад.

Довкола них збирався натовп, двоє чи троє підлітків дістали смартфони й, завбачливо тримаючись на віддалі, почали знімати.

Яків Чорнай відступив на крок і дивився на Руту. Його сповнене болю та співчуття обличчя різко контрастувало з обличчями з натовпу, на яких під чимось схожим на стурбованість читалася жадібна цікавість.

– Я її вчитель, – зрештою промовив він.

Рута звелася на лікті та, відпихаючись ногами, спробувала відповзти.

– Ідіть геть, – понуро кинув Тимофій.

– Я не розумію… – промимрив Чорнай.

І недоговорив. Застиг із роззявленим ротом. Рута подумала, що побачить усередині його рота таке саме жахіття із трикутних зубів, як і в істот із її снів, але помилилася. Зуби в Чорная були цілком нормальні. Власне, зовні все мало аж надто нормальний вигляд.

– Що ви не розумієте? – підвищив голос хлопець. – Ви не знаєте, через що вона пройшла?

Яків Демидович поглянув на хлопця так, мовби той його обізвав, але відповів спокійно:

– Звісно, я знаю, через що їй довелося пройти. Я просто не можу зрозуміти… – Вчитель повернув обличчя до дівчини й стурбовано