Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук
– Ну, я прийшла.
– Я теж, м-м, прийшов. – Він вимушено всміхнувся, звів очі, але, зрозумівши, що дівчина дивиться просто на нього, миттю відсмикнув погляд.
«Знайомо», – відзначила Рута. Так зазвичай поводилися не надто впевнені в собі хлопці, яким вона подобалася. За інших обставин це вселило б у неї спокійну впевненість у тому, що вдасться повернути розмову так, як хочеться. Але не сьогодні. Знаючи, що їй доведеться говорити, дівчина хоч-не-хоч нервувала.
Тягнучи час, Рута роззирнулася в пошуках меню.
– Тут треба замовляти на касі, – підказав Тимофій.
– А, добре.
Він тут-таки підхопився.
– Я замовлю, – шарпнувся до барної стійки й завмер. – Е-е-е-е…
Хлопець, не перестаючи, крутив у повітрі долонею із виставленим указівним пальцем. Хотів запитати, що Руті взяти, проте не міг витиснути із себе жодного слова. Дівчина лише зараз помітила, що ним тіпає, наче під напругою. Від самого лише погляду на неї. «Це якась херня», – проскочило в її голові.
– Чай, – мовила вона.
– Добре. – Він ступив два кроки та знову обернувся. – А який чай?
– Імбирний. Якщо можна.
– Ага, – покивав, – імбирний чай.
Поки Тимофій робив замовлення, Рута, закусивши губу, тупилась у вікно й поволі схилялася до думки, що з їхньої розмови нічого доброго не вийде.
Тимофій повернувся, сів на стілець і взявся згортати й розгортати поміж пальцями касовий чек. Обоє старанно уникали погляду одне одному в очі. Хлопець міркував, чи не сказати, що замовлення їм принесуть, але, спідлоба зиркнувши на Руту, вирішив, що це така собі ідея. Зрештою наважився:
– Пробач за те, що бовкнув у реанімації. Ну, про те, що тобі треба було знайти місце, де…
– Вам нема за що просити вибачення. Я справді вчинила егоїстично.
– Пропоную на ти, – усміхнувся він, і цього разу усмішка здалася щирою. – Я не такий старий.
Рута пожувала губи.
– Мені трохи незручно. Ви все ж таки… – Вона зам’ялася.
– Хто?
– Лікар.
– Так, я лікар. – Тимофій розвів долонями та повторив: – Але я не такий старий.
Дівчина, ледь вигнувши брову, пробурмотала:
– Я бачу.
Офіціантка принесла замовлення, поставила на стіл чайничок із чаєм і чашку лате й пішла. Тимофій нарешті відклав зіжмаканий у кульку чек і поглянув на Руту.
– Гаразд. Я тебе слухаю.
– Ну, – вона поклала долоні на стіл біля чайного блюдця, – після лікарні щось у мені немовби дало збій.
– Конкретніше.
– Я бачу дивні сни. Тобто я їх усе життя бачу. Сни. Ну, дивні.
Рута зморщила носа: не так. Не з цього треба починати.
– Чому ти вважаєш їх дивними?
– Ну, їх є два різновиди. У першому я ніби переживаю епізоди з минулого, а під час другого постійно опиняюся в застарілій і цілковито безлюдній версії реальності. І все довкола мене ніби справжнє – будинки, речі, – тільки дуже старе. І сонця немає. І ще людей теж немає. Тобто не було. До останнього часу.
Дівчина затнулася. Вона говорила плутано й раптом збагнула, що навіть не уявляє, як описати те, що з нею відбувається, сторонній людині. Вона пожалкувала, що не підготувалася, не продумала хід розмови, і через те дратувалася. Усе повинно було бути інакше: це вона мала ставити запитання, а він розповідати, а не навпаки.
– Це лише сон, – зауважив Тимофій. – Мені, наприклад, сняться чорно-білі сни.
Він геть не вкурював, як це важливо. Проте Рута розуміла, що він тут ні до чого. Сама винна. Вона шумно зітхнула:
– Окей, давай усе спочатку. – Помовчала. – Розкажи, як це було.
Тимофій не став уточнювати, що саме розповісти, тільки довго німував перед тим, як серйозним тоном запитати:
– Тобі справді треба це чути?
Рута не мала сумніву.
– Так.
Хлопець усе ще вагався.
– Навіщо? Якщо це пов’язано з тим, що я сказав, коли ти прокинулася, то я вже перепросив.
Дівчина жестом обірвала його.
– Ні. Просто розкажи, як урятував мене. Я хочу знати, як близько я дісталася межі. – Вона прикусила губу. – Я під час цього… ну, в процесі, типу, відходила? – Останнє слово прозвучало водночас і лячно, і якось недоречно, тож Рута мимоволі замотала головою, нібито намагаючись якнайшвидше прогнати його геть.
Русецький ледь ворухнув бровами.
– Насправді я нічого особливого не зробив, – стенув він плечима. – Та вчителька, яка до тебе приходила, це вона тебе знайшла. Тобі пощастило, що вона вчасно витягла тебе з петлі. Я не впевнений, але, гадаю, це сталося десь за дві-три хвилини після того, як ти… ну, повісилася. Не пізніше. Якби пізніше, то… – Він розвів руками, наче промовляючи: сама розумієш. – Вона не розгубилася та вчасно викликала швидку. На Відінській якраз була машина, що поверталася з виклику, і бригада вже за три хвилини була в школі. Тобі також дуже пощастило, що бригада була лікарською, а не фельдшерською, тобто там був лікар, і то хороший лікар. Кирило Катрич. Йому маєш завдячувати навіть більше, ніж мені.
Він замовк. Рута, заохочуючи продовжувати, змахнула у повітрі кистю.
– Далі.
Тимофій із подивом глипнув на неї.
– Ти хочеш…
– Так. Хочу знати подробиці.
– У швидкій тобі вкололи діазепам. Це щоб припинити судоми. Потім усю дорогу до лікарні Катрич роздихував тебе мішком Амбу.
– Це що таке?
– Ручний дихальний апарат. Дихальна маска з мішком, який дає змогу качати повітря. Сама ти вже не дихала, а завдяки цьому протрималася, ну, це підтримувало серцебиття, поки тебе везли. Коли тебе привезли… – він потер лоба, – пульсу майже не було. Тобто він був – апарат потім показав, – але пальцями ні на зап’ясті, ні на шиї я вже його не намацував. Я ввів тобі лікувальний наркоз, під’єднав до АШД, тобто до апарату штучного дихання, після чого зробив усе, щоб максимально сповільнити метаболізм. На той момент я не знав, скільки часу ти не дихала та як довго тривали судоми, і в таких випадках це стандартна процедура, ну, для запобігання набряку мозку. Тебе загорнули у вологе простирадло, поклали лід на судини шиї, на лоб, узагалі всю голову льодом обклали. І це, в принципі, все. Дві доби ти пролежала під наркозом, на третій день
