Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук

Крім того, була ще одна важлива причина, через яку на згадку про Русецького серце неспокійно скинулося. Вона зможе розпитати його про те, що коїться з її мозком. Можливо, Русецький не лише допоможе з’ясувати, чи була вона вагітною, а й пояснить, що не так із її пам’яттю. Чому речі з її снів виринають у реальному житті, а те, що вона начебто пам’ятає, насправді виявляється вигадкою? Рута не була наївною та не плекала надію, що Русецький, вислухавши, заспокійливо поплескає її по долоні та промовить щось на кшталт «таке з усіма буває, випий аспірину, і за тиждень-два все мине», але сподівалася почути хоча б щось. Хоча б якесь пояснення.

Рута дістала телефон. Подумала, що після того, як завершилася їхня попередня розмова, анестезіолог може й не відповісти, але що з того? Ніщо не заважає їй принаймні спробувати. Русецький телефонував у середу, тобто запис про його дзвінок мав зберегтися. Дівчина не пригадувала номер, пам’ятала лише, що наприкінці було три нулі. Розкривши журнал викликів, вона прогорнула його до 5 червня та відшукала потрібний запис: +380 97 149 2000. Це він, Русецький. Рута навіть згадала, як, уперше глянувши на номер, відзначила, що 1492 – це рік, коли Колумб відкрив для європейців Америку.

Вона підвелася, сподіваючись, що голос так звучатиме рівніше й упевненіше, тричі глибоко вдихнула та натиснула на кнопку виклику.

54

Русецький відповів після четвертого гудка.

– Я слухаю.

Рута кашлянула. Вона не знала, як із ним вітатися: банальне «привіт» – надто розв’язно, а «добрий день» – дуже вже офіційно. Тож дівчина коротко повідомила:

– Це Рута.

Із динаміка вилетів кумедний звук, щось середнє між зітханням і натужним покректуванням. Так ніби Русецький підіймав важезну штангу й водночас намагався не розсміятися. Те рохкання швидко урвалося, але, схоже, відповідати він не квапився, і Рута, ще раз нервово кашлянувши, мовила:

– Алло?

– Я тут, – Русецький наче вдавився кісточкою.

– Я не надто рано? Я вас не розбудила? Це Рута, пам’ятаєте? Рута Статник.

– Я вас слухаю, – голос вирівнявся.

Тепер уже Рута замовкла. Уся ця ідея раптом здалася їй геть безглуздою. Про що з ним розмовляти? Пом’явшись, вона все ж сказала:

– Ми можемо зустрітися?

Пауза.

– Е-е, навіщо?

Розмова буксувала.

– Я… – дівчина остаточно розгубила всю рішучість, – хочу поговорити.

– Про що?

Рута враз розлютилась і вже смикнулася перервати зв’язок, проте за останні кілька днів усередині неї немовби вичерпався матеріал, який іще міг горіти, тож роздратування згасло так само швидко, як і спалахнуло. Рута з неочікувано гострим відчаєм збагнула: якщо Тимофій зараз виб’є, їй більше не буде до кого звернутися. Після чого розпачливі слова самі злетіли з язика:

– Мені більше нема з ким поговорити. Будь ласка.

– Що сталося?

Руті вчулася в його запитанні якась подоба занепокоєння, хоча після розчарування в Ларі вона більше не покладалася на здатність угадувати чоловічі емоції за тембром голосу. Кілька секунд дівчина хапала ротом повітря, а тоді її прорвало:

– Я хочу дізнатися, як усе трапилося. В якому стані мене привезли? Що ви робили, щоб урятувати мене? Наскільки близько я була від того, щоб померти? Зі мною зараз відбувається дещо дивне, і я хочу розібратися, ну, типу, хочу зрозуміти, що із цим робити.

Голос Тимофія став напружено-уважним:

– Дещо дивне?

– Так.

– Аміна Темирівна знає про це?

Рута зітхнула.

– Ні.

– Чому?

Дівчина взялася терти пальцями перенісся. До чого це все?

– Це не пов’язано з моїм фізичним станом. Не зовсім пов’язано. Тобто… я не розумію. Мені треба дещо з’ясувати, думаю, що це важливо, але це реально довго пояснювати. І тому я хотіла б зустрітися.

– Зустрітися зі мною? – перепитав він.

Рута закотила очі: не тупи!

– Так, із вами.

Русецький якийсь час не озивався. Коли заговорив, його голос ледь помітно вібрував від хвилювання. Начебто не до кінця натягнута басова струна.

– Кав’ярня «Фіка» в готелі «Оптима». Згодиться?

– Звісно.

– За годину? Півтори?

– Як вам зручніше.

– Окей. – Він помовчав, щось зашаруділо, напевно, дивився на годинник. – Тоді об одинадцятій у «Фіці».

55

Перед тим як вирушити в центр, Рута забігла до квартири та перевдягнулася. «Фіки» дісталася на чверть години раніше домовленого часу, проте до її приміщення не зайшла. Сама не знала чому. Стала за рогом сусідньої цегляної п’ятиповерхівки й, склавши руки на грудях, стежила за входом до кав’ярні.

Тимофій запізнився, тож чекати довелося двадцять хвилин. Анестезіолог під’їхав до готелю «Оптима» на крихітній малолітражці сірого кольору, такій короткій, що пара задніх дверцят була для неї цілковито зайвою. Рута впізнала його за русявою чуприною. Чуб був зачесаний догори, відкривав чоло, через що голова мала немовби сплюснутий вигляд. Він поставив машину наприкінці вулиці Словацького, виборсався з тісного салону, пірнув до кав’ярні та зайняв столик біля вікна.

Дівчина хвилину спостерігала за ним знадвору, а тоді, нервово осмикнувши футболку, пройшла слідом.

«Фіка» займала півпідвальний поверх готелю та складалася з двох залів: меншого, на вході, й більшого, в якому розташовувалася барна стійка з касою. Тимофій сидів у більшому, краєм ока роздивлявся пару за столиком у протилежному куті – єдиних наразі відвідувачів, – а тому не помічав Руту. Зрештою, спиною відчувши її погляд, він озирнувся, й на якусь мить Рута вирішила, ніби вона обізналася. Тобто перед нею, безперечно, був Русецький, однак якийсь не такий. Молодий хлопець, що сидів за столиком біля вікна та мляво махав їй рукою, разюче відрізнявся від образу Русецького, що застряг у її мозку. Напевно, річ була в одязі: раніше Рута бачила його лише у строгій лікарській блузі, тепер же анестезіолог постав перед дівчиною в дурнуватій футболці з принтом «Детектив Пікачу». Хоча не тільки це. Безнадійна, абсолютно позбавлена фантазії спроба окультурити густе, немов щітка, волосся, робила його схожим на… ну, щонайбільше на пришелепуватого студента старших курсів. Якоїсь миті Рута навіть подумала, що Тимофій пожартував, підіславши замість себе молодшого брата, але потім її увагу знову привернула його футболка.

«“Детектив Пікачу”, – дівчина ледве стрималася, щоб не закотити очі, – чувак, ти серйозно? Скільки тобі років? Шість? Шість із половиною?»

Русецький іще в лікарні здавався їй майже непристойно молодим як на лікаря, зараз же Рута не дала б йому й двадцяти.

Аби приховати спантеличення, дівчина потупилася. Потім рішуче наблизилась і вмостилася на стілець навпроти. Русецький, опустивши голову, вивчав візерунки на помальованій білою фарбою дерев’яній