Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук

Першою на восьмому поверсі з’явилась Аміна. Побачила Іванку, проте підходити не стала, спочатку уважно обстежила майданчик. За мить по тому, коли з прольоту вигулькнув Лара, обоє потвор повернули голови до постаті, що розгойдувалася на порозі квартири, і видобули з горлянок химерне вимогливе клацання. Іванка якийсь час не реагувала, а потім повільно звела праву руку та показала нею просто на Руту.

Бляха, – пополотніла дівчина.

Істоти миттю позадирали голови. Рута встигла розгледіти, як гарячково засмикалися в їхніх сірих очних яблуках чорні волокна, після чого зірвалася на рівні ноги та помчала нагору. Потвори – а разом із ними чорнота, – рвонули навздогін.

Дівчина вибігла на десятий поверх, звідти – на майданчик перед лоджією і заклякла, усвідомивши, що до землі майже тридцять метрів і вистрибнути через вікно цього разу не вдасться.

Далі бігти не було куди.

Рута розпачливо закрутила головою і, вловивши краєм ока якийсь просвіт ліворуч і трохи позаду, гайнула в той бік. Погляд уперся в напівпрочинені двері на дах будинку. До них вели вузькі металеві сходи.

Часу на роздуми не було. Дівчина чкурнула сходами на майданчик перед розподільним щитком, узялася за металеву ручку – укриті листовим металом двері ледь подалися – і крізь щілину протиснулася на дах.

Нижній край дверей розташовувався на висоті тридцяти сантиметрів від бітумного покриття, і Рута, втративши рівновагу, впала на витягнуті руки. Темрява задушливим саваном огорнула її, нестерпною важкістю навалилася на плечі й начебто поволокла назад до будинку. Дівчина зіп’ялася на ноги та намірилася рухатись далі, коли раптом помітила неподалік майже метровий обривок жовтуватого латунного дроту. З-за спини чулося тупотіння ніг. Нахилившись, Рута підняла дріт. Прилаштувавшись біля дверей, швидко просунула його крізь іржаві металеві вушка під навісний замок – спершу на одвірку, потім на самих дверях, – далі зігнула краї дроту, смикнула їх на себе й узялася гарячково закручувати.

Двері прилягали до рами нещільно. Рута встигла зробити один повний оберт, коли в щілині між їхнім краєм і одвірком з’явилася Ларина долоня. Дівчина надсадно скрикнула, вгатила по пальцях ногою та продовжила закручувати дріт. Потвори, шиплячи та клацаючи, билися зсередини об двері.

Ще півдесятка обертів, і Рута відступила від надбудови, що стриміла посеред даху. Дріт був товстий, а вушка під навісний замок хоч і проіржавіли наскрізь, трималися нібито міцно, тож вона вирішила, що достатньо надійно заблокувала двері – принаймні на кілька хвилин цих істот затримає, – та перевела подих.

Однак їй не полегшало. Увесь світ прибляк, Рута споглядала його немовби з дна океану. Вона відступила ще на крок, потім ще на кілька, потрусила головою, спробувала затримати дихання, але мутнуватий туман не зсідався. Темрява продовжувала нещадно зчавлювати скроні. Щось не гаразд. Рута витягнула шию, роззирнулася та несподівано праворуч себе побачила сестру.

Корпуси, з яких складалася панельна десятиповерхівка за номером сорок два на Грушевського, насправді не сполучалися між собою. По суті, це були два окремі будинки, розташовані перпендикулярно один до одного та з’єднані бетонною перемичкою заввишки дев’ять поверхів. Такі перемички часто будували за Союзу, щоб начебто завадити утворенню сильних протягів між прилеглими висотками.

Індія – тобто схожа на неї істота – стояла на даху головного корпусу. Рута вмить здогадалася, куди сестра зникла перед тим: пірнула у третій під’їзд і піднялася на дах, аби відрізати їй, Руті, єдиний шлях до відступу. Істота не взяла до уваги те, що цієї ночі дівчина ночувала не у своїй кімнаті, а в Іванчиній квартирі, що в західному крилі багатоповерхівки.

Рута насупилася так, що над бровами набухли горбики: якби вона була з ночі вдома, істоти вже впіймали б її. Індія тим часом перекинула ноги через бетонний парапет на краю покрівлі – край верхньої панелі не діставав до покрівлі на півтора метра, – ковзнула на перемичку і, для рівноваги розкинувши руки в боки, повільно рушила вперед. Вона намагалася перебратися на дах західного крила бетонним містком завширшки заледве десять сантиметрів. У Рути від самого лише погляду на неї спітніли долоні. Затамувавши подих, дівчина стежила за тим, як Інді подолала третину шляху… ще за кілька секунд позад неї була вже половина… Рута скоса зиркнула на невисоку надбудову, з якої щойно вибралася, – Аміна та Лара шаленіли за оббитими жерстю дверима, – а тоді знову глянула на Індію. Вона усвідомлювала: якщо потвора опиниться на даху західного крила, їй кінець.

Потужний викид адреналіну відігнав чорноту. Думки прояснішали, наче хтось у голові ввімкнув світло. Індія вже подолала дві третину шляху, і Рута метнулася до бетонного парапету. Зауваживши це, істота застережливо заклацала. Коли дівчина добігла до краю даху, тріскотливі звуки, що вилітали із загрозливо вищиреного рота потвори, пришвидшилися та злилися в низькочастотне гудіння, від якого задзвеніли зуби й кістки черепа. Кривлячись, Рута однією рукою вчепилася за хистке металеве поруччя на даху, а другою схопила істоту за волосся та щосили потягнула вбік.

Знавісніле шипіння та грюкання за Рутиною спиною враз урвалися: її мати й Лара затихли. Інді змахнула руками, спробувала зловитися за парапет, але розчепірені пальці лише дряпонули по бетону. Істота вичавила з горлянки щось схоже на стократно підсилений писк щура, який потрапив у пастку, і шугонула вниз. Якийсь час вона падала спиною донизу, і Рута спостерігала, як масні нитки висмикуються з вирячених очей і розпадаються на чорні краплі, що повисають у повітрі, але потім потвора ударилась ліктем об стіну, її закрутило та відкинуло від будівлі.

Менш ніж за чотири секунди все скінчилося. Індія гепнулася ницьма – зчавлений високий звук, що виходив з її легень, різко обірвався, мізки яєчним жовтком розтеклися на порепаному асфальті, – і залишилася лежати у проході між корпусами, неприродно розкинувши ноги.

Рута обома руками затулила рота. Коліна підгиналися від страху й огиди. Темрява відринула, проте тиша повисла така, що дівчину аж викручувало. Майже хвилину вона не відлипала поглядом від нерухомого тіла під аркою, а тоді примусила себе відійти від краю.

Повернувшись до надбудови, Рута стала навпроти дверей і прислухалася. Зсередини не долинало жодного звуку. Потому повільно обдивилася навкруги. З іншого боку даху виднілася така сама надбудова, стіни якої прикрашали кілька чорних від іржі супутникових тарілок, – вихід на дах із сусіднього під’їзду. Без особливої мети Рута рушила в той бік, коли раптом почула дзенькіт розбитого скла.

Дівчина підбігла до південної стіни, перехилилася через парапет і побачила Лару, який вилазив із найближчого до неї балкона на десятому