Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук

рішучо налаштована не спати ще й третю. Вона знала, що це не може тривати вічно, але вперто гнала геть такі думки. Все, що її хвилювало на той момент, – пересидіти ще одну ніч. А там буде видно. Рута заглибилася в роман, та навіть до того, як дочитала до кінця першого розділу, пожалкувала, що полінувалася й не купила ще одну банку енергетика: попри всі старання, повіки наливалися важкістю. Рута взялася до другого розділу, вгризалася в текст, силкуючись не відплисти в темряву, втім, діставшись опису щоденного вранішнього обходу Уве, зупинилася. «Добряче копнув металевий стовп, на якому тримається знак. Не те щоб стовп хитався абощо, але завжди краще перевірити. Уве з тих людей, які перевіряють стан речей, даючи їм добрячого копняка». Дівчина перечитала абзац, подумала, що це, напевно, смішно, а потім непомітно для самої себе заплющила очі.

Важкі повіки дриґнули, проте не піднялися, і свідомість неквапом, плавною спіраллю, ковзнула в темряву.

51

Рута здогадалася, що бачить сон, бо зник шум дощу.

Цього разу дівчина не стала вилежуватися. Щойно розплющивши очі, мов ужалена, скочила на ноги та сторожко роззирнулася. Вона стояла посеред Іванчиної спальні. Над продавленим ліжком осідала хмара порохняви, поміж укритих цвіллю уламків дзеркала на трельяжному столику лежала тріснута ваза, на дні перехнябленої та немовби всохлої шафи для одягу валялося напівзогниле дрантя впереміш із обліпленим сіруватим мохом взуттям. Біля ніг Рути зібгалась у безформну купу якась ганчірка, і лише придивившись, вона збагнула, що це рештки надувного матраца.

Дівчина ступила півкроку до вікна. Завмерла, не наважуючись просуватися далі. Небо полискувало понурою сірістю, ось тільки… не так, як завжди. Саме так, як у реальному світі хмарного дня крізь вікно вливається кволе розсіяне світло, тут знадвору до спальні протискалася тінява. Майже невидимі каламутні промені заломлювались у склі. Рута, що зупинилася за два кроки від шибки, не так бачила, як відчувала, що зовні, за будинком, щось причаїлося та чигає на неї.

Зрештою вона пересилила себе, наблизилась до вікна і, затамувавши подих, обережно визирнула. Цього разу темрява повисла на південному заході, майже повністю заковтнувши сусідню чотирнадцятиповерхівку – із чорноти, на поверхні якої розтікалися бузкові розводи, виднілася тільки північна її стіна без вікон. Якийсь час дівчина уважно обстежувала поглядом подвір’я перед будинком і, не спостерігши нічого підозрілого, вже намірилася сховатися вглиб кімнати, коли раптом унизу, навпроти вікна, з якого виглядала, дещо зауважила. Руту неначе пронизало холодним вітром.

І тоді події почали розгортатися із запаморочливою швидкістю.

Спершу в чагарях, у яких майже потонула одноповерхова будівля дитсадка, Рута розгледіла невисокий силует. Примружившись, вона сфокусувала погляд. Хлопець. Юнак. На вигляд її одноліток. Акуратно пригинаючи гілля, він поволі скрадався в бік багатоповерхівки. Досягнувши іржавого дротяного паркану, що відділяв дитячий садок від прибудинкового майданчика, хлопець застиг і взявся щось видивлятися праворуч себе. Він здавався цілковито нормальним – не таким, як істоти, що переслідували її в попередньому сні, – ніякої пітьми за спиною, ніяких смолянистих патьоків на обличчі чи пасом чорного диму, що стікали шкірою. Напевно, саме тому Рута стільки часу його не помічала.

Потім за спиною зашурхотіло. Дівчина вловила чиюсь присутність, рвучко озирнулась і ледь не підскочила, вгледівши в коридорі Іванку. Її подруга, тримаючи голову неприродно рівно, прочовгала повз дверний отвір до ванної. Перш ніж усвідомити, що робить, Рута стиха її покликала:

«Іванк…» – і заглухла на півслові. Аж зубами клацнула, злякавшись власного голосу.

Однак Іванка почула її. Незграбно розвернувшись, почвалала назад, на коротку мить затрималася на порозі, а тоді ступила до кімнати. Спальня відразу немовби поменшала, Руту з голови до п’ят обсипало крижаними мурахами. Все її тіло – від литок аж до шиї – наче обгорнули вогкою марлею.

Як і хлопець, що його Рута виявила внизу, Іванка також видавалася б нормальною, якби не моторошно закочені очі. Роззявивши рота, Рута намагалася зчепитися з подругою поглядом, але не могла. Там не було за що чіплятися: ні райдужок, ні зіниць. Рутин погляд ковзав гладенькою поверхнею ледь опуклих жовтуватих білків. На кілька секунд переляк цілковито паралізував Руту, дихання стало поверховим, а тіло мовби скувало грубезним шаром гіпсу.

Маленькими кроками, старанно ставлячи стопу перед стопою, Іванка прямувала до неї. Зачепивши босими пальцями край підгнилого надувного матраца, істота зупинилася й опустила голову, і тоді Рута, мало не ковзаючи спиною по стіні, почала зміщуватися вбік, аби мати змогу вискочити з кімнати. Просунувшись на метр, вона з подивом з’ясувала, що Іванка не реагує на її рух. Узагалі. Істота звела голову, втупилася в порожнечу перед собою та продовжила, човгаючи стопами, клигати вперед, аж поки не завмерла на тому самому місці перед вікном, звідки кілька секунд тому її погукала Рута.

Вона просто пройшла повз! Якоїсь миті їх розділяло не більш як півкроку, істота могла легко торкнутися Рути, випроставши руку (в Рути від самої лише думки про це ледь не вискочило серце з грудей), одначе повелася так, ніби нікого, крім неї, в кімнаті не було.

Притиснувши долоні з міцно переплетеними пальцями до грудей, Рута навшпиньки позадкувала до виходу, проте на півдорозі застигла із роззявленим ротом: Іванка переминалася з ноги на ногу під вікном і недоладно крутила головою, начебто… начебто… придивлялася?.. винюхувала щось?

Рута насупилась і за мить зрозуміла: істота не придивлялась, а прислухалася! Її закочені й ледь вибалушені очі нічого не бачили. Іванка (чи хай що снувало в її подобі квартирою) була незрячою і, схоже, реагувала лише на звук. Линула на звук, як метелик на світло.

Затамувавши подих, Рута продовжила відступати попід стіною. Іванка не озиралась, і коли до порога залишилося півметра, Руті раптом закортіло дещо перевірити. Вона нишком узяла з трельяжного столика надщерблену вазу, піднесла її над головою і, замахнувшись, жбурнула у протилежний куток.

Ваза з глухим тріском розлетілася на друзки. Іванка шарпнула головою так різко, що в її шиї щось хруснуло, після чого зірвалася з місця й мигцем перескочила до всипаного керамічними уламками кутка, з розгону ледь не вдарившись лобом у вкриту рудуватими патьоками стіну. Швидкість, із якою істота метнулася на звук, так контрастувала з боязкими кроками, якими вона перетинала кімнату за хвилину до того, що Рута Статник від несподіванки ледь не скрикнула.

Що за хрінь, – загупало в голові, – що, блін, відбувається?

Іванка заклякла в кутку та спантеличено (так принаймні здавалося Руті) водила головою. Вона ледь не черкала носом побурілі шпалери, абсолютно цього не