Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук

Рута глянула на неї так, наче подруга запропонувала їй потримати в руках змію.

– Ти хочеш, щоб я спала тут? На підлозі? – Шматок яблука в роті перетворився на просякнуту водою паперову грудку.

– Не обов’язково на підлозі. – Іванка сіла на ліжко. – Я можу лягти на матрац. Просто тут, – вона провела долонею по ковдрі, – ми обоє не помістимося.

Рута повела очима в бік спальні Іванчиних батьків.

– Твої ж батьки поїхали, так?

На мить сяйливі Іванчині очі зблякли.

– Поїхали.

«Тоді якого хріна?» – запитала про себе Рута і, ще раз кивком вказавши на матрац, крижаним тоном промовила:

– У цьому немає потреби.

На чверть хвилини вони замовкли, і шум дощу, що стиха барабанив у вікно, неначе посилився. Іванка витріщилася на подругу з таким виглядом, нібито завантаження її останньої фрази обірвалося посередині, й тепер бідолаха намагається зрозуміти, що Рута мала на увазі, лише з того уривка, який був доступний. Хоча, певна річ, обидві чудово розуміли, про що йдеться.

Мовчання затягувалася. Зрештою Іванка тихо проказала:

– Я знаю, що немає, просто…

– Просто?

Вона відклала насос і опустила очі. Рута подумала, що ще місяць тому вони зраділи б нагоді залишитися на ніч разом, може, запросили б однокласниць і влаштували вечірку, але в той момент Іванка не могла знайти, куди приткнути очі, і, здавалося, ладна була віддати що завгодно, аби Рута забралася геть. Утім це тривало лише мить.

– Твоя правда, – всміхнулася Іванка, – пробач. Я ляжу в кімнаті батьків.

Рута похитала головою та стомлено видихнула.

– Я не збираюся вистрибувати у вікно абощо. – Вона зиркнула на подругу. – Це через моїх батьків, так?

Іванка мовчки хитнула головою.

– Що вони тобі наговорили?

– Нічого такого. Чесно.

– Просили наглядати за мною?

Іванка заперечно мотнула головою.

– Це не через них. Не тільки через них. Я сама, якщо з тобою щось станеться, собі не пробачу. А твої батьки взагалі повісять мене. – За мікроскопічну частку секунди до дівчини дійшло, що вона щойно бовкнула, й Іванка збіліла, мов крейда. – Блядь! Статник, вибач! Я тупа курка, я не це хотіла сказати! І вони мені нічого такого не говорили!

Рута понуро всміхнулася.

– Ти тупа курка, це точно, але все нормально, – махнула рукою вона. – Накачуй. Пофіг. Спатиму тут. Просто знай, що все добре, і розслабся.

Іванка подивилася на матрац і, нахилившись, відчепила гумовий шланг, що з’єднував його з насосом.

Рута тим часом підійшла до вікна, сперлася на підвіконня й виглянула назовні. Дощ розмивав обриси міста. Удалині жалібно погуркував грім, а у дворі один за одним вмикалися перші ліхтарі. Іванка запитала:

– Що там з Ларою, ти не в курсі?

Потоки води на шибці відкидали на Рутине обличчя тіні, що нагадували сльози.

– Ні, а що?

– Та так, питаю.

Рута звела брови на переніссі: знайшла, блін, тему для розмови. Потім відповіла:

– Випустили під заставу. Чекає на суд. Я в новинах читала.

– Вважаєш, посадять?

– Я б дуже цього хотіла. – Рута подумала про Індію, згадала Іллю, не обертаючись, похитала головою. – Але яка тепер різниця? Це щось змінить? Хіба це поверне Іллю?

– А з тобою не зв’язувалися стосовно свідчень на суді після того, як ти… – Іванка стулила рота так швидко, аж зуби клацнули. Вона досі не звикла до того, що після 23 травня спілкування з подругою може нагадувати просування мінним полем. Рута вдала, ніби нічого не помітила; вона вже змирилася з тим, що всі довкола віднині ділитимуть її життя на до та після.

– Ні. Може, вийшли на батьків і так довідалися, що я була в реанімації. Але мені – ні, ніхто не телефонував.

– Сумуєш за ним?

Рута відвернулася від вікна й зміряла подругу поглядом, яким можна було забивати цвяхи.

– Я зараз блювану.

– О, ну камон!

– Це як сумувати за фурункулом.

Іванка підібгала ноги під себе та зробила незрозумілий жест рукою.

– Ну, вибачай, але мені цікаво. Ти ж майже нічого не розповідала про ваші стосунки.

Рута зморщила носа.

– Він виявився паскудою. Хоча ще до того, як я дізналася, що Лара – мудак… – Вона помовчала, замислено втупившись у стелю. – Розумієш, це не було щось справжнє та вічне. Тобто я усвідомлюю, що в сімнадцять що завгодно може здаватися справжнім і вічним, але з Ларою… ні, навіть цього не було. Ми зустрічалися, якийсь час із ним було, типу, круто. І я, звичайно, ні на чому такому не концентрувалася, але, мабуть, глибоко в душі завжди знала, що після закінчення школи поїду з Рівного і на тому наші стосунки обірвуться. Якось так…

– Ти зараз із кимось зустрічаєшся?

Рутині губи стулились, і вона пильно придивилася до Іванчиного обличчя. Подруга знає про її вагітність? Могла якось рознюхати? Десь почути?.. Навряд. Сумнівно, що батьки про таке розбовкали. Особливо після того, як вона запевнила, що робитиме аборт. Запитання майже точно не мало підтексту, але від того не ставало менш безглуздим.

– Ти зранку головою вдарилася? – Рута вигнула брову. – Я просрала ЗНО, моя сестра зі мною не розмовляє, бо мій колишній убив її нареченого, а ти питаєш, чи я зараз із кимось мучý? Ти нормальна?

– Ну… – Іванка здвигнула плечима з таким виглядом, неначе промовляла: одне іншому не заважає. – Не знаю.

Рута закотила очі.

– Не закочуй мені очі, Статник. – Іванка здула гривку з лоба.

– Блін, Бадалян, не гони!

– Це ти, Статник, попустися. – Іванка виставила перед собою руку й, перераховуючи, загинала пальці: – Ти перша з моїх подруг, у кого був секс; твої ноги довші за все моє тіло; за останні два роки я не пам’ятаю й тижня, щоб у тебе не було хлопця. – Дівчина помовчала, наче щось згадуючи, а тоді, знущаючись, додала: – Ага, ледь не забула – твоїми фотками в білизні завалений весь Інтернет, і в старших класах не знайдеш жодного пацика, який би ще не поточив над ними свого олівця.

– Фу! – Рута скривилася, затулила очі долонею, та попри це на обличчя рвалась усмішка. – Бадалян, іди в сраку!

– Тобто ти хочеш сказати, що я не маю підстав запитати? Що запитання, типу, було дурним? Необґрунтованим, ага? Якщо що, то так і говори: я ні з ким не зустрічаюся. І все! І тоді я з чистим серцем нарешті зможу заявити: я тепер як Рута Статник – теж ні з ким