Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук

Здавалося, темнішає саме повітря.

Ось воно, – з дивним, відстороненим спокоєм відзначила Рута, – почалося.

Вона підвелася, навшпиньки підійшла до вікна та обережно визирнула надвір. Погляд на мить затримався на іржавих кістяках припаркованих попід будинком автомобілів, після чого переляканою пташкою полинув на захід. Наступної миті набридливе, але добре знайоме сновидіння перетворилося на щось незбагненно моторошне.

Над Палацом дітей та молоді клубочилася непроглядна темрява. Нафтово-чорна запона повністю затуляла центр міста й простиралася далі, аж до горизонту. Пітьма не була однорідною. То тут, то там з її надр вихоплювалися бузкові вкраплення, що розповзалися поверхнею, матово полискували, як маслянисті розводи на калюжах, після чого помалу провалювалися назад, у глуху чорноту. Виникало враження, що світ за ПДМом накрила велетенська грозова хмара, ось тільки насправді хмари не було – була лише бездонна чорна порожнеча.

Багатоповерхівка за номером 42 на Грушевського складалася з двох корпусів: перший пролягав з півночі на південь (п’ять під’їздів), другий тулився перпендикулярно до першого й тягнувся на захід (ще три під’їзди). Рута бачила, що розмитий край темряви підступав акурат до західного крила. Пітьма неспокійно коливалася, то накочуючись, то відкочуючись від будинку, мовби прибій. Вона дихала. І щойно дівчина про це подумала, у надрах чорноти щось пробудилося зі сну. Рута відчула це за тим, як зрушилося повітря: гойднулися кущі ялівцю довкола дитсадка, з ледь вловним скрипом прогнулися вікна будинку, а десь унизу стукнула відчинена кватирка.

У пітьмі щось рухалося, начебто тінь під темним шаром води.

Ковтнувши, щоб відклалися вуха, дівчина вчепилася очима в край чорноти, яка хлюпала попід будівлею, намагаючись визначити, чи поширюється пітьма далі, й несподівано помітила, як щось відділилося від тіней під стіною західного крила та почало насуватися, спочатку припадаючи до землі, а потім поволі випростуючись.

Руті перехопило подих. Постать. Людина. Дівчина притислася лобом до шибки, кілька разів кліпнула, аби переконатися, що не помилилася. Алеєю між укритим чагарями дитячим садочком і західним крилом багатоповерхівки хтось простував. Рута примружилася. Чоловік. Високий на зріст, в окулярах, із невеликим черевцем. На ньому було якесь дрантя, геть як на акторі з масовки на зйомках «Гри престолів», та попри це постать когось їй нагадувала. Когось дуже знайомого, когось…

«Це сон… просто сон…»

Чоловік крокував, уважно й без поспіху розглядаючи вікна будинку. Щось вишукував. Алея, якою він ішов, упиралась у під’їзд, де мешкала Рута, і що ближче він підступав, то дужче примерхало світло. Він не те щоб тягнув чорноту за собою, ні, радше темрява невидимою стіною здіймалася за ним у повітря й відкидала на дівчину тінь, неначе хвиля, що набирає сили перед берегом, готова першої-ліпшої миті впасти вниз і розчавити все, що опиниться на її шляху.

Зрештою чоловік дістався ґанку під’їзду, зупинився й задер голову.

Мозок дівчини охопило тисячоградусне полум’я. Кого ще, крім неї, він може видивлятися? Чоловік навряд чи міг помітити її під таким кутом, одначе Рута ладна була закластися, що він телющиться на вікна її квартири. Вона відсахнулася від вікна, за мить повернулася назад і якраз вчасно, щоб угледіти, як постать у дранті ступила до її під’їзду.

Рута аж зубами клацнула. Під горлом мовби забилося друге серце, і, судячи із частоти скорочень, то було серце якоїсь дуже маленької тварини.

«Це сон… це сон… це сон…» – крізь зціплені зуби повторювала вона, та це не допомагало. Якраз навпаки. Дівчині здавалося, ніби вона гасом заливає вогонь, і від того паніка в голові лише дужче палахкотіла.

Ставши спиною до вікна, Рута на мить замислилася: у під’їзді сорок квартир, чи знає чоловік, де її шукати? Він обстежуватиме всі квартири, починаючи з першого поверху, чи відразу подасться на восьмий? Вона швидко зрозуміла, що не має наміру дізнаватися. Метнувшись до вхідних дверей, дівчина відімкнула заіржавілий замок, вибралася в коридор і безшумно причинила двері за собою.

Насамперед Рута підступила до сходів і обережно зиркнула у проліт. Ліфт не працював, як і все в цьому світі, струхнявів від старості, тож чоловік мусив підійматися сходами. Рута не бачила його, але спускатися не ризикнула. Вибігла на майданчик дев’ятого поверху та причаїлася під перилами. Там, де, присівши, могла тримати в полі зору і сходовий проліт, і частину коридору восьмого поверху – невелику ділянку якраз перед скособоченими ліфтовими дверима.

За хвилину Рута почула його кроки. Ще через секунду до характерного човгання додалося розбите дихання і неприємний звук, від якого шкіру пробирало морозом, – щось схоже на потріскування сухого поліняччя в багатті. Що вище чоловік сходив, то густішою робилася пітьма. Зціпивши зуби так, що занили щелепи, Рута не видавала жодного звуку й невдовзі збагнула, що їй бракне кисню. Темрява, наче вода, вливалася у груди через ніздрі та рот. Дівчина навіть подумала, що щось сталося з її очима, і лише кинувши погляд назовні крізь замацане вікно лоджії, зрозуміла, що із зором усе гаразд: темнішає простір довкола, а небо за вікном, як і раніше, відсвічує понурою сірістю.

Незнайомець немовби штовхав пітьму перед собою.

Зрештою він вибрався на восьмий поверх.

Щойно у глибині Рутиної свідомості зринула думка про те, що робити, якщо чоловік продовжить насуватись, як той зупинився. Застиг навпроти ліфта, спиною до дівчини й кілька секунд, повертаючи голову короткими посмиками, роззирався. У тих дивних, аритмічних порухах голови було щось пташине. Перед внутрішнім зором Рути постав голуб, який крутить безмозкою довбешкою, вишукуючи щось їстівне серед сміття. Якоїсь миті голова чоловіка розташувалася так, що дівчина змогла розгледіти обличчя, після чого Рута затулила рота обома руками, глушачи нестримний крик. Внизу стовбичив її батько. Чи то пак щось до всирачки лячне у подобі її батька.

Мозок затопила дика, звіряча паніка.

Зовні та істота була викапаний Григір Статник – видовжене зморшкувате обличчя, вузькі плечі, округле черевце, – якби не очі. Окулярів не було (схоже, загубилися дорогою на восьмий поверх), але Рута майже не сумнівалася, що вони від початку були непотрібні тій потворі. Очі істоти були вирячкуватими, без райдужок і зіниць, просто гладенькі сірі кульки, які неначе вмочили у нафту – їхньою вологою поверхнею в усі боки розтікалися маслянисті чорні патьоки. Смолянисті нитки, що обплітали очні яблука, тьмаво переливалася, через що здавалося, що очі безперестану обертаються в очницях. Чоловік продовжував крутити головою, і Рута, зігнувшись і притиснувшись щокою до холодного бетону, спостерігала, як викочені