Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук
Рута часто закліпала, ніби намагалася позбутися того, що бачить.
Істота без поспіху відвернулася та поплелася до її квартири. Клацнула дверна ручка, тихо скрипнули завіси вхідних дверей.
Отже, він знав, – подумала дівчина.
Серце загрожувало проламати ребра.
Воно знало.
Коли потвора щезла за дверима, темрява трохи відступила, і Рута, розтуливши губи, нарешті з полегшенням вдихнула. Це не так щоб дуже допомогло: груди й далі здушувало розпеченим обручем, а серце несамовито калатало. Заплющивши очі, дівчина спробувала заспокоїти розбурхану уяву.
Це сон, просто сон, я бачу нічне жахіття. Нічого ж не станеться, – вона прикусила губу, – так?
А потім пригадала чорні стіни своєї кімнати, пригадала «Сирітський потяг», який прочитала вві сні й пам’ятала після пробудження, і, з шумом випустивши повітря з легень, щодуху побігла сходами донизу.
Ну його нахер.
Руті вчулося, що за мить по тому, як тупотіння її ніг розлетілося під’їздом, позаду грюкнули двері квартири. Проте дівчина не стала зупинятися та помчала вниз, перестрибуючи по три-чотири сходинки за раз. Шостий… п’ятий… четвертий поверхи. Зауваживши, як світлішає простір довкола, Рута припустила, що відстань між нею та потворою зростає, вона відривається. На третьому поверсі дівчина зупинилася, притулилася до перил і, задерши голову, спрямувала погляд у просвіт між сходами. Потвора в тілі її батька виявилася значно ближче, ніж вона гадала, – їх заледве розділяв один сходовий проліт. Темрява знову загусла, а сухе потріскування почастішало, подекуди перетворюючись на оглушливе шипіння, подібне до того, яке виникає, якщо бризкати водою на розпечену пательню.
Заковтнувши повітря, ніби перед затяжним пірнанням, Рута рвонула далі. Проминула останній проліт, круто розвернулася на сходовому майданчику першого поверху, а тоді… завмерла. Темрява швидко поглинала простір тепер уже й попереду неї. Двері під’їзду були відчинені, й у проході стояла Аміна (не Аміна, звісно, щось у її подобі) з такими самими очима кольору сталевого зрізу й бурими маслянистими нитками, котрі, неначе щупальця, обплітали очні яблука. Угледівши Руту, істота зашипіла. Круглим обличчям повзли спіралі чорного диму.
Дівчина спробувала щось крикнути, проте страх цілковито позбавив мови. Що ще гірше – у ніздрі вдарив терпкий запах горілого дерева. Сморід проникав у свідомість і затемняв думки. Рута позадкувала, після чого, не тямлячи, що робить, погнала сходами нагору.
І за півсекунди зупинилася – зі сходового майданчика другого поверху їй назустріч брів Григір. Дівчина перелякано закрутила головою і, зіщулившись, застигла. Позаду неквапом підіймалась Аміна. У голові все переплуталося, погляд заволікло дурманливим фіолетовим туманом, а пітьма – в’язка й холодна – мовби змикала довкола неї свої щелепи.
Утиснувши голову між пліч, Рута відступила до сміттєпроводу. Картина перед очима тьмяніла й розпливалася. Дівчина почувалася так, ніби ось-ось знепритомніє. Заледве видимі змієподібні нитки вихоплювалися з темряви й тягнулися до неї, огортали її литки, повзли вгору стегнами, неначе дим.
Неначе дим, – подумки повторила Рута.
Пітьма була як дим. Вона не може дихати димом! Дівчина інстинктивно затримувала подих, і вже за мить погляд прояснішав. Вона нажахано вирячилася, помітивши, як близько підкралися потвори, заозиралася навсібіч, зрозуміла, що опинилася за крок від виходу на призначену для сушіння білизни лоджію, і смикнула на себе ручку перехняблених дверей.
На щастя, двері були незамкненими. Рута вскочила до лоджії, ліктем вибила скло, дивом не порізавшись, протиснулася між бетонними виступами й вивалилася назовні. Опинившись на дашку, що стирчав над входом до під’їзду, вона стрибнула на землю та швидко підвелася. Уламки скла дощем посипалися на голову. Дівчина струсила їх і кинула погляд назад, затримавши його на лоджії. Між бетонними опорами вистромилася голова схожої на її батька потвори. Істота лиховісно засичала, проте далі вихилитися не змогла – не пролазила. Рутині груди палали вогнем, та попри це дівчина досі не наважувалася вдихнути. Тицьнувши потворі середній палець, вона дременула навтьоки. Лише віддалившись на півсотні метрів, Рута розтулила рота й жадібно втягнула в легені повітря.
Не оглядаючись, дівчина помчала в бік школи. Спазм у грудях минув, у серця з’явилося трохи простору, щоб знову битися.
Рута пробігла розвалену зупинку, вилетіла на шкільне подвір’я, проте за лічені кроки від шкільного ґанку завмерла, як укопана. На південному заході небо заступала вже знайома їй бездонна чорнота. Очні яблука панічно заметалися. Рута вчепилася пальцями в обличчя й ледве стримала розпачливий зойк, коли погляд зупинився, вихопивши з-поміж височенних дерев на узбіччі Київської ще одну істоту. Дівчина пригледілася – закручене каштанове волосся, коротка шия, акуратно окантована борідка з мідним відливом – і, впізнавши, скривилася. Лара.
Бляха, що йому потрібно? Що їм усім треба від неї?!
Від хлопця її відділяло півтори сотні метрів. Лара якийсь час просто дивився, але потім, коли Рута боком посунула до шкільного входу, зірвався з місця і, високо закидаючи ноги, рвонув до неї. Різко розвернувшись, дівчина вдерлася до шкільного вестибюля й звернула праворуч, до нового крила.
Перекриття між вестибюлем і холом на другому поверсі частково обвалилось, і Рута згаяла час, зашпортавшись серед бетонних уламків, що хижо щирилися арматурою. Підлогу всіювали купи смердючого ганчір’я, розбите скло, потемнілі шматки тирсових плит. Коли вона випросталася, повітря враз померхло, немовби згустилось, і дівчина усвідомила, що потвора наздоганяє її.
Наступної миті вона почула скрип битого скла та обернулася. Рута стояла на вході в коридор, що вів до кабінетів географії та іноземних мов. Хлопець саме зайшов до вестибюля й, по-пташиному схиливши голову, телющився на неї. Дівчина раптом помітила, що чорні вусики, які обплітали гладенькі й сірі, наче річкова галька, очні яблука, вилазять за межі орбіт і, химерно звиваючись, промацують шкіру довкола очей. Нібито очі потвори були живими – тобто живими самі по собі – й випускали щупальця, шукаючи опору, щоб висмикнути себе з очниць. Це було якось тупо. Тупо й жахливо водночас.
«Забирайся! – гукнула Рута. – Відчепися від мене!»
Хлопець затріскотів і посунув на дівчину. Як і вона, Лара перечепився, але швидко, по-павучому, вибрався з уламків і рушив далі. Рута позадкувала коридором. Вона хапала повітря широко роззявленим ротом, намагаючись угамувати знавісніле серце, і зважувала, як діяти далі. Справа від неї тягнулися високі вікна. Вона могла розбити скло й вистрибнути, але перед тим мусила придумати, як затримати Лару. На відкритому просторі хлопець без зусиль її наздожене.
Ступивши назад півдесятка кроків, Рута скосила
