Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук

Допомагаючи собі ліктями, Рута підсунулася та сіла рівно. Захололі ноги сповзли на радіатор системи опалення, потім упали на підлогу. Кров ринула до п’ят, і за лічені секунди у литки та стопи вп’ялися тисячі отруйних жал. Морщачись, дівчина спробувала підвестися, проте не змогла. Шкірою мовби розповзлися вогняні мурахи, і Рута, крякнувши, повалилася назад на стілець. Чекаючи, поки поколювання стишиться, вона відштовхнулась від підвіконня, підтягнула стілець до столу, сягнула рукою до смартфона й, підсвітивши екран, зиркнула на годинник. 2:31. Вона проспала, скорчившись на кріслі, п’ять довжелезних годин.

Коли екран згас, Рута згадала про сон. Нічого незвичного в тому, щоби бачити вві сні пережите, не було. Таке не вперше. Проблема в іншому: другу ніч поспіль вона ненавмисно втручається у перебіг сну, змінює сновидіння, після чого…

Усупереч власній волі дівчина замислилась над тим, куди завело б її життя, якби тієї злощасної суботи все відбулось, як у сні. Думка виявилася слизькою та небезпечною, наче змія, і вже за мить грудьми розлилося палюче хвилювання: це змінило б усе! Абсолютно! На краще чи на гірше, але точно змінило б. Вона б не скандалила так з батьком, а отже, він би не підіймав на неї руку, а отже, вона не намагалася б…

Рута прикусила губу й, ігноруючи поколювання у неслухняних ногах, підвелася. Стала коло ліжка, випростала руку та ввімкнула настінний світильник. Яскраве сяйво обпалило райдужки, проте ще до того, як очі інстинктивно заплющилися, вона помітила сизувату чорноту голих стін.

Серце впало.

Ніяких шпалер. Від учора в кімнаті нічого не змінилося.

І це… Що це означає? Нічого не змінилося взагалі?

Рута повільно розплющила спершу праве, потім ліве око. Кілька разів кліпнула, призвичаюючись, а тоді опустила погляд на ліву руку. Синці від катетерів на ліктьовому згині нікуди не зникли. Дівчина крутнулася на місці та підступила до дзеркальної стулки у шафі. Обвела прискіпливим поглядом власне відображення й сумно зітхнула. Багряний слід від скакалки, як і раніше, оперізував шию.

«Ото дурепа, – власний голос у голові сочився холодним презирством, – це просто сон».

Рута вимкнула світло, роздяглася та лягла на ліжко.

Одначе швидко заснути не вдалося. Вона почувалася цілковитою ідіоткою. На якусь мить вона так повірила в дурнувату вигадку про здатність переписати минуле, що відчула справжнє розчарування, виявивши, що все залишилося без змін. І це дошкуляло найдужче. Рута ніяк не могла заспокоїтися: це ж треба було так себе накрутити! Дурепа! А якби «реальність» (дівчина навіть у думках поставила довкола слова лапки) змінилася, що вона робила б тоді? Раділа б, святкуючи власне божевілля? Розбудила б маму, щоб похвалитися: щойно вві сні вона одним махом владнала всі свої проблеми?

Угамувавшись, Рута вирішила, що не все так погано. Вона сумнівається. Усвідомлює, що стіни в її кімнаті не мали би бути чорними, але оскільки вони таки чорні, то спогади про сіро-блакитні шпалери хибні, і саме цим, а не ефемерною здатністю змінювати минуле, слід перейматися. Рута читала, що непорушна впевненість у власному психічному здоров’ї і є можливою ознакою божевілля. Вона ж, навпаки, розуміє, що після невдалої спроби суїциду в неї на горищі не все гаразд, а отже… ну, це хоча б щось. Принаймні краще, ніж якби вона з вереском лізла на стіни, лютуючи через те, що черговий усвідомлений сон не втілився в життя.

Заснула Рута аж перед світанком. Міцним сном без сновидінь.

44

Рута знову заспала. І спала б щонайменше до полудня, якби невдовзі по одинадцятій її не розбудило настирливе гудіння смартфона.

Дівчина насилу продерла очі. Кілька секунд, закинувши голову, вглядалась у плями жовтавого світла у вікні, потім навпомацки відшукала телефон і подивилася на екран. Номер був невідомий: +380 97 149 2000. Рута сіла на ліжку, а тоді прийняла виклик.

– Руто?

Чоловік. Чи хлопець. Голос боязко-зраділий і трохи здивований (схоже, він уже втратив надію, що дівчина відповість).

– Так.

– Привіт.

І ще: вона вже нібито десь чула цей голос.

– Хто це?

З динаміка долинуло нервове покашлювання.

– Це Тимофій Русецький. – Пауза. – Лікар з міської лікарні. Анестезіолог. Пригадуєте? Ви пам’ятаєте мене?

Дівчина насупилась іще дужче. Звісно, вона пам’ятала. І їй не сподобалося звертання на «ви». Воно взагалі могло б видатися знущальним, якби не дзвінкі, заледве не перелякані нотки в голосі Русецького. Рута несамохіть випростала спину.

– Чого вам треба? – її голос став непривітним і сухим.

– Нічого, – хлопець знову збентежено покахикав. – Вирішив зателефонувати. Е-е. Запитати, як ви.

Рута ошелешено блимнула очима. Запитати, як вона? Йому нема чим зайнятися? Дівчина спочатку не відповіла, але потім їй дещо спало на гадку, тож вона запитала:

– Звідки у вас номер мого мобільного?

– Узяв у реєстратурі, – пояснив Тимофій. – З вашої реєстраційної картки.

– М… І що?

Рута геть розгубилася. Навіщо він телефонує? Русецький немовби прочитав її думки.

– Я просто подумав, ми не зовсім… тобто ми трохи неправильно почали… ем-м… – телефон доносив до неї невиразне, наче п’яне, бурмотання, – я був трохи нечемним, коли ми познайомилися.

– Ми не знайомилися, – відрубала Рута.

– Так! Я знаю! Маю на увазі, коли ви прокинулися. Я не хотів грубити. Просто ви, е-е, дуже молода. Тобто я знаю вашу маму, і мені справді було б жаль ваших батьків. Ну, й вас було б жаль, якби… – чергове судомне покашлювання, – скажімо так, сталося непоправне.

– Чого вам треба? – повторила дівчина.

– Я хочу загладити свою провину.

– Загладити провину? – звела брови Рута.

– Ага.

– Як?

– Як? – дурнувато перепитав він.

– Так. Скажіть мені, як ви хочете загладити свою провину.

– Ну, я… я… ми… могли б, м-м, с’сходити кудись… – Він уривчасто зітхнув і закінчив фразу промовистим мовчанням.

На Рутиному обличчі застигла така гримаса, ніби вона надкусила лимон. Спершу вона налаштувалась делікатно відмовити, а потім осмикнула себе: якого біса?! Щось спалахнуло всередині, й Рута, не усвідомлюючи, як насправді роздратувалася, зневажливо випалила:

– Чувак, ти зараз мене клеїш?

– Ні! Зовсім ні. Я навіть не думав…

Дівчина зрозуміла, що не помилилася. Тимофій говорив тоном людини, яка сидить на охопленому полум’ям стільці та щосили вдає, наче довкола нічого екстраординарного не відбувається. Попри те що ніхто її не бачив, Рута закотила очі. Це якийсь