Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук

незагрозливою, а тому було простіше її ігнорувати. Зате тепер, відчуваючи щемливе поколювання під ложечкою, дівчина заходилася длубатись у спогадах. Перші підозри закралися в серце ще два роки тому, наприкінці дев’ятого класу. Перед екзаменами – першими екзаменами в її житті – Рута перенервувалася, і це спровокувало звичну серію реалістичних сновидінь: перші кілька днів – сни-спогади, а за ними – дві довгі ночі з виснажливими снами другого типу. Першої з тих двох ночей Рута просто блукала безлюдним містом. Це швидко набридло, і наступної ночі дівчина дещо вигадала. Опинившись у сні, вона спустилася надвір і пройшла до книгарні, розташованої на першому поверсі сусідньої чотирнадцятиповерхівки. У тій книгарні виявилося більше канцелярського приладдя, ніж книг, а серед книг, що були, значну частину складали шкільні підручники та якісь брошурки. Втім, потинявшись між стелажами, дівчина натрапила на роман «Сирітський потяг» Крістіни Бейкер Клайн. Інді напередодні хвалилася, що купила його в книгарні Тернополя, але ще не встигла прочитати. Умостившись на ґанку книгарні, Рута заглибилась у читання. Вві сні книжка ледве трималася купи, пожовтілі аркуші рвалися від найменшого доторку, букви вицвіли, хоч і залишалися читабельними. Спочатку роман видався дівчині якимось незграбним – зрештою, на той момент їй було п’ятнадцять, – але згодом Рута втягнулася й до пробудження проковтнула його майже весь.

Екзамени Рута склала успішно, потім почалися канікули, червень яких дівчина провела в Рівному, а в липні поїхала з Інді відпочивати – спочатку на Шацькі озера, тоді в Карпати. Сестра прихопила придбаний ще перед сесією «Сирітський потяг» із собою в дорогу, і після того, як вона з ним упоралась, за книжку взялася Рута. На той час сон давно вивітрився з голови, та попри це вже на десятій сторінці дівчина несподівано з’ясувала, що історія сімнадцятирічної неформалки Моллі та дев’яносторічної заможної леді Вівіан Дейлі їй добре знайома. Не те щоб Рута була на сто відсотків упевнена, просто… враження виникало таке, ніби вона колись переглядала фільм, а тепер читає книжку, за мотивами якої його знімали. Проблема полягала в тому, що фільму за «Сирітським потягом» не існувало в природі. Дівчина перевіряла – у мережі не знайшлося жодного слова про екранізацію. Та що далі Рута просувалася текстом, то більше переконувалася, що їй не здається: вона знала, про що роман, упізнавала довжелезні фрагменти тексту й водночас не пригадувала, коли читала його.

Чи то пак Рута точно знала, що його не читала: до повернення сестри з Тернополя цієї книжки вдома в них не було.

Рута тоді так спантеличилася, що не зізналась у своїх сумнівах навіть Індії, а на момент повернення з Карпат переконала себе, що виною всьому химерні напади дежавю, на які вона страждає, що вся ця історія з нібито прочитаним «Сирітським потягом» – лише побічний ефект, щось на кшталт компенсаторного провалу в пам’яті (так вона собі це назвала). Типу, вона таки читала роман, але після особливо гострого нападу дежавю геть забула про це, і її мозок узявся «домальовувати» неіснуючі спогади про те, як вона сиділа над книжкою вві сні. Це звучало плутано та по-дурному, власне, це й було несусвітньою дурницею, але, не спромігшись на інше пояснення, Рута вхопилася за те, що мала.

Сплюнувши піну в раковину, дівчина насупилася. Лоб зібгався в одну глибоку зморшку.

Тепер усе змінилося. Стіни. Вона не може їх просто ігнорувати. Тож одне з двох: або вона божеволіє, зберігаючи достатньо тями, щоб усвідомлювати, що в неї повільно їде дах, або те, що відбувається в її снах, впливає на…

Ні!

Рута труснула головою, наче їй шепнули на вухо щось таке, із чим вона категорично не погоджувалася, та це не допомогло зупинити потік спогадів. Дівчина пригадала, як зиркала вниз із даху сьомого гуртожитку НУВГП. Якщо вона пам’ятає, що прочитала вві сні, що станеться, якщо вона в такому сні поріжеться? А якщо впаде з даху?

Несамовито замотавши головою, Рута відступила від дзеркала, прослизнула в душову кабінку, стала під гарячі струмені та, міцно заплющившись, спробувала перемкнутися на що-небудь інше. Сама лише думка про те, що під час сну вона здатна завдати собі реальної шкоди, здавалася загрозливою, і дівчина почувалася спокійніше, заштовхавши її якомога глибше у свідомість. Замкнувши її в коробці, ніби небезпечну зброю.

40

Прийнявши душ, Рута ще якийсь час стовбичила голою перед дзеркалом і роздивлялася живіт. На п’ятому тижні видивлятися там особливо не було чого – живіт залишався, як і раніше пласким, – однак не думати про те, що відбувалося всередині, вона не могла. Одягнувшись, дівчина припленталася на кухню до матері.

Сонце вже перекотилося зеніт, і Аміна, щоб захиститися від палючого сяйва, опустила жалюзі, створивши в кімнаті прохолодний півморок. Кілька нижніх пер прилягали нещільно, і яскраві промені таки прорізувалися знадвору крізь вузькі просвіти. Рута тихо зайшла і якийсь час мовчки стежила за матір’ю – Аміна нарізала овочі й закидала їх до мультиварки, – а тоді промовила:

– Мам, я хочу поговорити.

– Так, звісно. – Аміна заметушилася, чи то вдаючи, що не помічала доньки, чи то справді задумавшись і не зауваживши Рутиної появи. Похапцем відсунувши від себе кухонну дошку, вона запропонувала: – Сідай. Ось сюди, навпроти.

– Ма, я постою.

Зчепивши долоні перед собою, Аміна застигла. Вона ухилялась від погляду доньці в очі, але вигнула голову так, аби це не здавалося малодушним чи боягузливим.

– Кажи. Я слухаю.

Рута нервово покусувала задерту шкірочку біля нігтів і сторожко прислухалася до власних думок – страхалася найменших виявів материнського інстинкту, – але поки що не відчувала нічого, крім бажання позбутися вагітності. Вона наказала собі вживати лише слово «ембріон» і ніколи, навіть подумки, не називати його «дитина».

– Ми про це вже говорили, – почала дівчина. – Просто нагадую: я хочу зробити аборт.

Аміна озвалася відразу, проте відповіла якось розхристано, ніби перебувала десь не тут, міркувала про щось інше.

– Так, добре, звісно. – Мати тупилась у складені на столі руки, через що виникало враження, нібито розмовляє з кимось під столом. Зрештою несміливо уточнила: – А ти впевнена? Тобто я не хочу, щоб ти думала, що це… Ну, це не кінець життя. Ми могли б допомогти. Можеш народити дитину, залишити нам, а сама поїхати на навчання. – Аміна зам’ялася. – Це не… я просто пропоную…

На очах Рути виступили сльози.

– Ні.

«Не дитина. Ембріон. Це не дитина».

– Ну добре, – поспіхом погодилась Аміна.

– Я знаю, батько проти… – дівчина