Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук

Попри те що у сновидіннях першого типу Рута була безтілесним спостерігачем, вона частіше не усвідомлювала, ніж усвідомлювала, що спить. Але цього разу дівчина з першої миті осягнула суть того, що відбувалося. Вона немовби зависла над подвір’ям неподалік входу до під’їзду – бачила сестру та маму, котрі, посхилявшись над відчиненим багажником, копирсалися в сумках, бачила батька, який, склавши за спиною руки, невдоволено розглядав безхмарне небо, бачила себе чотирнадцятирічну, зі смартфоном у руках на задньому сидінні за місцем водія, трохи сердиту через те, що підняли так рано, – та розуміла, що перед нею, начебто в записі, розгортаються події того дня, коли батьки відвозили Індію до Тернополя.

Зрештою Григір, стримуючи незадоволення, покликав дружину – реально здавалося, що вона готувала Індію до виходу у відкритий космос, – Аміна у відповідь зміряла чоловіка докірливим поглядом, одначе багажник зачинила. Невдовзі по сьомій ранку Статники нарешті розсілися та рушили.

До Тернополя дісталися за дві години, але ще майже сорок хвилин кружляли містом, шукаючи гуртожиток – Григір відмовлявся скористатися навігатором. О десятій Інді заселилася, після чого вони всією сім’єю поснідали в ресторані «Два гуся», що на бульварі Шевченка. О чверть по одинадцятій Рута, Аміна та Григір поїхали назад до Рівного.

Сонце несамовито пекло. Опівдні температура перевалила позначку тридцять п’ять градусів (це в тіні), і з укритих лісом пагорбів за Кременцем потягло важким смолянистим духом. Григір мовчав, посоловілим поглядом тупився в дорогу й чомусь уперто не вмикав кондиціонер, опустивши до упору обидві передні шибки. Йому та матері було нормально – струмені лише трохи їх зачіпали, – та позаду, де сиділа Рута, потоки повітря сходилися, хльоскали з усіх боків і нещадно куйовдили дівчині волосся. Чотирнадцятирічна Рута сердилася, проте мовчала. Якийсь час намагалася розрівнювати волосся, а згодом змирилася. На під’їзді до Дубна дівчина мала такий вигляд, ніби напнула на голову випрану в пралці перуку.

Коли до Рівного залишилося менше ніж тридцять кілометрів, Аміна завела мову про ремонт у найменшій кімнаті. Григір скривився – у таку спеку не хотілося навіть думати, не те що кудись іти. Аміна нагадала, що попередній ремонт вони робили ще 2008-го. Рута – не та, що вві сні, а та, яка немовби перебувала понад сном і спостерігала за всім збоку, – пригадала вицвілі на сонці допотопні шпалери з дивними повторюваними візерунками, що звіддалік, коли не приглядатися, чимось нагадували радянський герб. Уторопавши, що вибирати таки доведеться – як не сьогодні, то якого-небудь іншого дня, – Григір нехотячи погодився і, діставшись до Рівного, повернув до речового ринку.

Вони поставили «мазду» у дворах за Обласною філармонією й пішки попростували на вулицю Замкову. Розм’яклий на сонці асфальт буквально розпливався під ногами. Дівчина понуро плелася за батьками. Коли до входу в ринок залишилося півтори сотні метрів, Григір озвався:

«Треба брати якісь світліші, – промовляв він нібито сам до себе. – У неї сонячний бік, темні вигорять швидко, і буде помітно. Але й не надто світлі. Бо на них буде видно пилюку. Бруднитимуться дуже, а ми ж не думаємо щороку переклеювати в дитячій шпалери, так?»

Григір скоса зиркнув на доньку. На губах грала усмішка. Рута, що стежила за сном, пам’ятала кожне його слово, однак того погляду раніше не бачила. Вона лише зараз, уві сні, зауважила, як батько демонстративно наголосив слово «шпалери». Він знав, що донька просила Аміну пофарбувати стіни в чорне, знав, що вона не наважиться перечити, і впивався її мовчазними стражданнями. Рута розлютилася. Ось воно – усе почалося ще тоді. Вже тоді Григір тиснув на неї, прискіпувався, принижував. А вона мовчала. Рута перевела погляд на чотирнадцятирічну себе, спробувала пригадати, що тієї миті думала, проте її відволікла Аміна. Зиркнувши через плече на доньку, мати сказала: «Купимо ті, які їй сподобаються».

Цю фразу Рута також пам’ятала, але тепер розуміла, що це неправда. Пусті слова. Нікого насправді не цікавила її думка. Того дня вони нічого не виберуть, батько розізлиться, вони підуть додому, а на тижні він принесе додому ті жахливі сіро-блакитні шпалери з недоладним візерунком без жодної хвилястої лінії.

Так не можна!

Руті захотілося кричати.

А тоді сталося дещо дивне. Спочатку простір немовби зрушив з місця. На кілька секунд Руту заполонило дивне відчуття, схоже на те, що виникає під час перегляду 3D-фільму, коли камера стрімко наїжджає на глядача. У неї аж у голові запаморочилося. Потому речі в полі зору почали обертатися – спершу повільно, а тоді швидше та швидше. Розм’яклий від спеки тротуар, припарковані на узбіччі автомобілі, взуттєвий магазин на протилежному боці Замкової, навіть небо над головою – все вкрилося брижами та розплилося. Дівчину неначе закручувало у вирі та водночас тягнуло кудись униз, хоча по-справжньому перелякатися вона не встигла. Через півтора оберту рух раптово припинився.

Рута відчула легкий поштовх, на коротку мить її засліпив спалах бузкового кольору, після чого брижі вляглися, а рознесені у просторі речі, химерно подриґуючи, склалися назад і набули звичної форми, ніби ввімкнувся алгоритм, який скоригував недовантажене під час копіювання цифрове відео.

Рута роззирнулася. Вона все ще перебувала вві сні, одначе розуміла, що дещо змінилося. Перше – вона більше не споглядала сновидіння з висоти, а наче стояла посеред вулиці. Друге – після сліпучого спалаху її чотирнадцятирічна версія кудись щезла. І третє, найважливіше – обоє її батьків зупинилися та, розвернувшись, витріщилися на неї. Дивились усвідомлено, нібито вона опинилася на місці…

Стоп.

Рута опустила голову й застигла. Дуже повільно у мозок просочувалося усвідомлення, що вона більше не є безплотним спостерігачем. Дівчина бачила власні долоні, бачила ноги в босоніжках (стопи здавалися незвично малими, та абсолютно точно були її), відчувала вагу сплутаного волосся на плечах, але тільки після того, як ущипнула себе за стегно, збагнула, що чотирнадцятирічна дівчинка насправді нікуди не зникла, це вона, Рута, що начебто ширяла над сном, опинилась у своєму чотирнадцятирічному тілі й, схоже, отримала над ним повний контроль.

Згори долинув голос Григора: «Добре, – дівчина звела погляд; батькові очі насмішкувато виблискували, – купимо, які їй сподобаються. Але світлі».

Це все вже було, Рута пам’ятала. Три роки тому після цих слів на цьому самому місці вона похнюпилася й мовчки погодилася. Тепер же дівчина спалахнула, і наступної миті весь сон зрушив у невідомому напрямі.

«Я не хочу шпалер! – На секунду Рута замовкла, здивувавшись неслухняній м’якості