Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук
Дівчина рушила вперед і почала підійматися сходами. Перший… другий… третій поверх. Розкришений бетон поскрипував під ногами. Шостий… сьомий… Зрештою вона дісталася до металевої драбини, що вела на дах. Із другої спроби прочинивши заіржавілі металеві двері, вона вибралася на пласку, залиту бітумом покрівлю.
На півдні за гуртожитком замість відкритого поля до самого горизонту стелилися густі чагарники. Поправивши перекинуте через плече простирадло, Рута розвернулася та спрямувала погляд на північ. Перед нею розкинулося моторошно мовчазне місто. Дівчина бачила височенний пілон монумента Вічної Слави на іншому кінці Рівного, темні й пусті коробки багатоповерхівок обабіч Відінської, бані Покровського собору (приголомшливо тьмяні та нечіткі за відсутності сонця). Рута підступила до невисокого парапету, що оббігав дах по периметру, і обережно подивилася вниз. Вона знову запевнила себе: це лише сон, усе це несправжнє. Дівчина чітко усвідомлювала, що в цей момент спить на лікарняному ліжку в одній із палат відділення інтенсивної терапії, та попри це не могла позбутися страху – від землі її відділяло три десятки метрів. І саме тоді в голові вперше проскочила думка: «А що станеться, якщо зістрибнути?» Так, звісно, так – це тільки сновидіння, але чомусь відчуття були геть справжніми: гострі камінці під босими ступнями, смак пилу на губах, шерехата текстура старого простирадла. І хоча після пробудження спогади про це притупляться, зараз – уві сні – все, що її оточувало, здавалося вражаюче, парадоксально реалістичним.
Тож що вона відчує, шугонувши головою вниз із даху дев’ятиповерхівки? І що трапиться з нею справжньою, там, у реанімації? Просто прокинеться?.. А якщо ні?.. Думка виявилася надто неприємною на смак, і Рута дала їй загубитися в надрах свідомості. А потім, звісивши ноги, сіла на парапет і, чекаючи на пробудження, з нудьгою споглядала понівечене часом Рівне. Місто, що лежало перед нею, нагадувало зіткане з гострих кутів і темних завулків старе павутиння.
35
Прокинувшись, Рута ще якийсь час думала про те, що сталося б – тобто що сталося б наяву, – якби вона стрибнула. Згодом розплющила очі й побачила біля себе медсестру. Та зауважила, що Рута очуняла, і привітно всміхнулася.
– Як почуваєшся?
Рута потерла пальцями очі та спробувала витиснути якусь подобу усмішки у відповідь:
– На п’ять відсотків заряду батареї. Не більше.
– Нічого, ми тебе підзарядимо.
– Котра зараз година? – Рута цілковито втратила відчуття часу.
Медсестра зиркнула на наручний годинник.
– За чверть четверта.
– Дня?
– Так, дня.
– Просто тут усе… – Рута обвела промовистим поглядом залляте холодним світлом приміщення.
– Я розумію, – медсестра покосилася на напівпрочинені двері палати. – Спати не хочеш?
– Ні.
– Бо до тебе ще одна відвідувачка. Годину чекає перед входом до відділення.
Рута стрепенулася. Відвідувачка. Сигнали кардіомонітора за спиною пришвидшилися. Чекає цілу годину? Рута підсунулася й майже сіла на ліжку. Це сестра! Ну а хто ж іще? Інді таки вирішила її провідати! Інді пробачила її! Тепла хвиля затопила груди.
Медсестра поглянула на монітор над Рутиною головою і, насупившись, застерегла:
– Ей, легше. Ти не на танцмайданчику. – Пищання монітора не вгавало, і медсестра додала металу в голосі: – Вгамуйся, інакше ніяких відвідувачів.
Рута, доклавши зусиль, вирівняти дихання й тремтячим голосом запитала:
– Хто там?
– Твоя вчителька. Я пояснила, що ти спиш, але вона сказала, що дочекається, поки ти прокинешся.
Рутине обличчя розчаровано витяглося. Учителька? Що за… що за маячня? Помітивши, як дівчина спантеличилася, медсестра вигнула брову:
– Щось не так?
Рута повільно хитнула головою.
– Ні. Все норм. Тільки трохи дивно.
– Якщо вона напружуватиме, дай мені знати, я відразу виставлю її за двері.
– Ага, зрозуміла.
Медсестра наблизилася до дверей, визирнула в коридор і помахала рукою. За мить, шурхочучи захисними бахілами, до палати ступила Анна Чорнай. Дівчина не надто здивувалась, але відразу, щойно її вгледіла, відчула дивний дискомфорт. Учителька була в білій блузі без рукавів, чорних джинсах і блакитній лікарняній накидці на плечі – без неї до відділення інтенсивної терапії не пускали. Вона стала в ногах ліжка й утупилася в Руту з настороженою цікавістю, наче ентомолог, що вивчає пришпилену булавкою до дощечки рідкісну комаху.
– Привіт… – озвалась Анна Ігорівна.
– Доброго дня, – пошепки відповіла Рута.
– Ти як? – Анна вчепилася долонями у краї накидки. – Знаю, це дурне запитання, але…
Дівчина кліпнула. Незграбний, позбавлений природності голос учительки дратував її.
– Вони вас впустили, – чи то спитала, чи то ствердила Рута.
– Тобто?
– Ну, ви ж не родичка.
Анна слабко всміхнулася.
– Вони не мають права забороняти. Зараз такі правила – пускають усіх. Крім того, я пояснила лікарю, що це я… е… це я викликала швидку, і він дозволив.
Вона старалася бути привітною, проте плечі видавали напруження. Насупившись, Анна Ігорівна продовжила:
– Я бачила тебе того дня. У школі. Я пішла за тобою. Не зразу, трохи потім, і… – Її ніздрі ледь роздулися. – Чому ти втекла? Ти могла поговорити зі мною.
Руту це розізлило, вона мовчки мотнула головою: «Ні, блін, не могла. Я вас не знаю. Ви не Яків Демидович».
– Це через те, що ти не прийшла на ЗНО? Ти так засмутилася через екзамен? – Анна Чорнай немовби промацувала слова язиком перед тим, як їх вимовити. – Якщо не хочеш, не відповідай, просто… Ти ж усвідомлюєш, що якби я нагодилась до туалету хоч на мить пізніше, тебе б уже не…
– Це не через ЗНО, – відрубала Рута.
Жінка перевела погляд на столик із медикаментами збоку від ліжка.
– Добре. Я зрозуміла.
Вона не почала розпитувати і, затихнувши, мовчала, напевно, хвилину.
Рута зрештою не витримала:
– Чому ви прийшли?
Дівчина чекала на відповідь, однак Анна не розтуляла губ, натомість телющилася в неї з лячною наполегливістю в погляді. Руті стало моторошно – аж до мурашок по шкірі.
– Я хочу спати, – не витримала вона.
Медсестра підвелася та виступила з-за стійки в кутку палати, показуючи, що вчительці час піти. І тоді Анну прорвало:
– Руто, послухай, мені лише потрібно, щоб ти
