Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук
Такі думки страшенно виснажували, і невдовзі Рута, зручніше вмостившись на ліжку, закуняла.
34
Коли вона знову розплющила очі, довкола панувала безпросвітна пітьма. Дівчина кілька разів стривожено кліпнула й повільно повела головою. Темрява була непроглядною та густою, заледве не відчутною на дотик. Піднявши руку, Рута повільно наближала долоню до обличчя й бачила пальці, лише коли ті опинялися за кілька сантиметрів од носа. Вона пригадувала, що в палаті не було вікон; поміркувавши, вирішила, що настала ніч і медсестри вимкнули світло у відділенні, а тому хвилюватися нічого, та вже за мить у голові щось наче клацнуло. Рута всім тілом подалася ліворуч – туди, де мала б лежати товстуха, – і прислухалася. Тихо. Її серце кілька разів тривожно бухнуло, а у вухах зародився нервовий гул. Щось не так. Страх холодною змією поповз у нутрощі. Чому так тихо? Рута пам’ятала напівпрозору маску на обличчі хворої жінки (товстуху було під’єднано до апарата штучної вентиляції легень), тобто навіть якби та міцно спала, Рута мала б чути шум компресора, який…
І тут дівчина смикнулася.
Компресор. Апарат штучного дихання. Монітори. Чому нічого цього не чути?
Спершись на лікоть, Рута сягнула рукою за спину, щось налапала – метал обпік холодом пальці – й інстинктивно відсмикнула руку. Монітори стояли на місці, проте жоден із них не працював. Рута наморщила лоба. Зникло світло? Ні, певна річ, ні! У відділенні інтенсивної терапії перебувають пацієнти, які потребують цілодобового догляду, а отже, тут за жодних умов не повинні вимикати освітлення.
Допомігши собі руками, Рута сіла на ліжку й напружено прислухалася. Щось сталося. Перебої в електропостачанні? Можливо. Проте це реанімація, мають же бути якісь резервні джерела живлення – генератори чи щось таке. Крім того, вона мусила б почути хоча б щось – розмови медперсоналу, кроки, що-небудь. Її не могли залишити в реанімації саму!
«Ей», – боязко покликала дівчина.
Звідтіля, де був вхід до палати, долинуло моторошне відлуння. Спиною пробіглися мурашки, і Рута скулилася. У голові проскочила напівбожевільна думка: а що, як вона не в палаті? Раптом, поки вона спала, її… Якби не страх, дівчина зараз розсміялася б. Її що? Перетягли до підвалу?
«Тут хтось є? – погукала Рута стиха, підсвідомо остерігаючись привернути увагу чогось, що могло чигати на неї в темряві. – Що сталося?»
Тиша.
Почекавши трохи, дівчина спустила ноги з ліжка та зісковзнула на підлогу. Наступної миті її затопила суміш відрази та полегшення. Рута зморщила носа, бо голі ступні занурилися в шар сухого пилу, й водночас зраділа, збагнувши нарешті, що відбувається. Вона вві сні. Це все не по-справжньому. Вона спить і бачить сновидіння другого типу.
Чи принаймні так їй здається.
Щоби переконатися, вона мусить вибратися з приміщення назовні. Хоча б вийти до вікна, щоб подивитися на небо.
Якийсь час Рута не рухалася. Вона, як і раніше, майже нічого довкола не розрізняла, але завдяки тому, що очі призвичаїлися до пітьми, помітила слабке зеленкувате світло в тому боці, де мав би бути вихід з палати. Рута потрусила ступнями, збиваючи налиплий пил, після чого навпомацки попрямувала до виходу.
Буквально через кілька кроків вона наштовхнулась на маніпуляційний столик. Підлогою з оглушливим гуркотом розсипалися сталеві інструменти, і Рутине серце ледь не продовбало дірку в грудях. Перелякано вирячившись, дівчина зіщулилась і, вчепившись пальцями за край столика, простояла згорбленою майже хвилину. Їй привезлося, ніби ось-ось щось налетить на неї з пітьми. Попри це, зрештою вона відсунула столик і, обережно ступаючи, вибралася в коридор.
Кілька секунд Рута тупцювала попід палатою й роззиралася. У коридорі вікон також не було, і правий його кінець ховався у пітьмі. Зате ліворуч маячіли металопластикові двері, над якими приглушено-зеленим світлом мерехтіла прямокутна вивіска з написом «Вихід». Дівчина вражено втупилася в неї. Це вперше в такому сні вона надибала щось, що працювало. Що не було мертвим. І це… щонайменше дивувало.
Рута ще раз подумки запевнила себе, що все це лише сон, просто сновидіння, а тому вона не зобов’язана шукати пояснення нічому з того, що відбувається в ньому. Та серед цілковито струхнявілого світу зеленуватий напис понад дверима був наче більмо на оці, тож, поміркувавши, дівчина вирішила для себе, що вивіска живиться від батареї, яка не виснажилася з часом. Так було простіше.
За хвилину, виставивши вперед руки, аби знову в що-небудь не вдаритись, Рута побрела до виходу. Двері, лунко клацнувши, подалися, і дівчина ступила до продовгуватого холу. Приміщення потопало у вичахлому блідуватому світлі, та після цілковитої темряви реанімації навіть його було забагато. Навпроти виднілися такі самі двостулкові металопластикові двері. Коли зір адаптувався до освітлення, на одній зі стулок Рута роздивилася вилинялий напис «Кардіологічне відділення № 2». Справа від дверей містилося вузьке вікно. Дівчина швидко перетнула хол, із розгону ледь не тицьнулась носом у скло, виглянула назовні та… видихнула.
Усе гаразд. Вона не помилилася – це сон. Бездонно-сіре небо, посічений тріщинами асфальт під’їзної алеї, кістяки заіржавілих автомобілів попід розваленою будівлею аптеки та справжній ліс на місці ріденького парку, що відділяв корпуси лікарні від вулиці Карнаухова.
Несподівано Рута усвідомила, що стоїть перед вікном цілковито гола. Вона звернула до кардіологічного відділення, у першій же палаті на шляху стягнула з ліжка простирадло невизначеного кольору й загорнулася в нього, неначе римський патрицій.
Вибравшись із лікарні, Рута довго роззиралася, думаючи, куди податися. Раніше в таких снах вона обходила півміста, проте жодного разу не досягала його південної околиці. Зрештою згадала, що зовсім поряд із міською лікарнею стоїть сьомий гуртожиток НУВГП. Обійшовши корпус, у якому розташовувалася реанімація, Рута проминула приймальне відділення, крізь діру в паркані пролізла до пологового будинку, який межував із лікарнею, обігнула його з півночі та опинилася під добре знайомою цегляною дев’ятиповерхівкою.
Поволі крокуючи вздовж стіни, Рута дісталася до центрального входу в гуртожиток. Трохи постояла, роздивляючись пощерблені сходи – як і все в її снах, вони розсипалися від старості,
