Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук

кишень блідо-зеленої лікарської блузи, стояв худорлявий чоловік. Навпроти нього застигли опасистий коротун років тридцяти п’яти в заношених штанах і покошланому светрі та змарніла літня жінка у довгому, майже до п’ят платті. Обоє у бахілах і блакитних одноразових накидках. Жінка, обхопивши долонею шию, тупилася в товстуху на ліжку з таким виглядом, буцім боялася, що будь-який наступний вдих може стати для тієї останнім. Очі коротуна без упину бігали, час від часу він поглипував на лікаря так, начеб очікував від нього на ляпас.

Чоловік у лікарському костюмі озирнувся через плече, глянув спершу на Руту, а тоді на годинник на лівій руці. Брови на міліметр піднялися, губи витиснули безгучне: рано. Він кивнув медсестрі, мовляв, я зараз, після чого обернувся та щось швидко заговорив до коротуна й літньої жінки. Ті синхронно закивали.

Рута безуспішно спробувала ковтнути, потім відшукала очима обличчя медсестри та з хрипким присвистом видушила:

– Де я?

Дівчина відповіла:

– У відділенні інтенсивної терапії.

– Де?

– В реанімації.

Рута не встигла навіть здивуватися, як спогади каскадом ринули у свідомість. Так, ніби хтось пришвидшено прокрутив плівку у зворотний бік: оцинковане відро, що з гуркотом відкочується до стіни, – булькання води у зливному бачку – затхле повітря підсобки у шкільній спортзалі – розмашистий батьків ляпас – відсторонене обличчя Індії – пробудження на Пагорбі Слави…

Чоловік у блідо-зеленій лікарській блузі підійшов до її ліжка. Зблизька він виявився значно молодшим, аніж звіддалік – не старший як двадцять вісім, – майже непристойно молодий як на лікаря. Кучма русявого волосся, неначе бескид, нависала над широким лобом. Обличчя вузьке, нібито в ельфа, кутики губ підсмикнуті, через що здавалося, мовби він постійно всміхається. Чи принаймні ось-ось усміхнеться.

– Моє ім’я – Тимофій Русецький, я анестезіолог відділення інтенсивної терапії міської лікарні. Я чергував того дня, коли вас привезли. Як почуваєтеся?

Рута впізнала голос, який чула, поки лежала із заплющеними очима.

– Нормально.

– Горло не болить?

Біль у шиї пульсував у такт із ударами серця. Рута обережно кивнула.

– Болить.

– Це через інтубацію. Ви два дні дихали через трубку в трахеї. Це минеться. – Ладні всміхнутися губи залишалися підозріло нерухомими. – Пам’ятаєте, що з вами сталося?

Перед очима постала картина, як, прокрутившись у повітрі, вона намагається дістати ногою до батареї, і Рута ще раз кивнула.

– Ви припустилися помилки, – сказав анестезіолог.

Голос був серйозним, майже понурим, і трохи дисонував із неспокійним вигином губ і чіткими дужками обабіч рота. Думки поки що були млявими, неоформленими, тож Рута не усвідомлювала, що це просто риси обличчя такі, а насправді Тимофій Русецький не всміхається. Вона втупилася в ямочку на його підборідді та збагнула, що лікар має рацію – вона справжнісінька дурепа. Помилилася? Чорт забирай, ні! Це надто недоречне слово. Вона ж ледь не вбила себе! Руту несподівано пронизало нищівне розуміння крихкості життя – вона повела головою, ковзнула нажаханим поглядом по стінах, моніторах, обличчях медсестри й анестезіолога. Цього всього могло не бути! Отак просто: вона могла більше не прокинутися. Ніколи! Рута не уявляла, хто і як її врятував, але тієї миті неочікувано гостро осягнула, якою ідіоткою була і як сильно тепер хоче жити.

– Так, – прохрипіла вона, – я знаю.

Лікар нахилив до неї обличчя і, примружившись, перейшов на «ти»:

– Наступного разу роби це подалі від людських очей. Аби ніхто не зняв із петлі. – У щілинах його очей щось зблиснуло. – Ну або знайди підвищення, щоб під ногами було хоча б півтора метра. Такої висоти вистачить, аби миттєво зламати шию.

Дівчині знадобилося п’ять секунд, щоб цілком осягнути його слова. Вона здавлено пискнула:

– Що?

– Це просто диво, що минулося без зупинки серця. У тебе був один шанс на тисячу, щоб не залишитися овочем. – Бачачи її шокований погляд, Русецький відхилився та пояснив: – Я розумію, у тебе проблеми, але наступного разу подумай про своїх батьків. Вони на таке не заслуговують.

Гудіння апаратів немовби посилилося. Рута скривилася й намірилася відповісти, проте спромоглася витиснути з горла лише обурене гортанне булькання. Анестезіолог випростався та подав знак медсестрі. Та взяла зі столика в узголів’ї шприц, набрала з пляшечки прозорої рідини й уприснула все в систему для внутрішньовенної інфузії. Ще до того, як Русецький вийшов із реанімаційної палати, Рута відчула, як венами до грудей полилося ущипливе тепло, а наступної миті дівчина м’яко ковзнула в порожнечу.

32

Удруге відчуття повернулися майже вмить – хтось наче клацнув перемикачем у голові. Рута розплющила очі, вчепилася пальцями в холодне простирадло й підвела голову. Спробувала зрозуміти, як довго пролежала без свідомості. Кілька годин, не менше – за невисокою стійкою в кутку палати сиділа вже інша реанімаційна медсестра, – хоча відчуття були такі, ніби минуло лише кілька хвилин. Рута примружилася – яскраве світло ламп різало очі. Товстуха без свідомості надсадно сопіла на сусідньому ліжку (тепер її обличчя закривала напівпрозора киснева маска). Позаду розмірено попискували операційні монітори.

Правою рукою дівчина підняла край простирадла й оглянула себе. З ліктьової ямки на лівій руці стирчав периферійний венозний катетер, крізь який у вену вливався мутнуватий розчин. Зліва та по центру грудей кріпилися кілька електродів ЕКГ. З-поміж ніг вистромлювався катетер для сечі, його трубка тяглася до майже повного пластикового мішка, припасованого під правим стегном. Правий біцепс огортала манжета для вимірювання тиску. Рута опустила руку, відкинулася на подушку та ковзнула сухим язиком по губах. Горло нестерпно боліло, та поза тим вона почувалася цілком прийнятно.

Зміркувавши, що слід нагадати медсестрі про повний уриноприймач, дівчина повернула голову, проте помітила Тимофія Русецького та стиснула губи. Анестезіолог стояв у коридорі навпроти входу до палати та з кимось спілкувався. Рута вловила тільки частину фрази:

– …якщо вона захоче, говоріть, не уникайте цієї теми, але навмисно не згадуйте.

Потім озвалася жінка, яку дівчина зі свого місця не бачила. Рута нашорошила вуха й сіпнулася, зрозумівши, що з лікарем розмовляє її мама. Дівчина чула стурбований голос Аміни, втім, хай як напружувалася, не розбирала слів. Розрізняла тільки те, що промовляв Русецький. За кілька секунд Аміна затихла, і лікар, стенувши плечима, недбало кинув:

– Про що завгодно.

Її мати щось тихо зронила у відповідь. Русецький, недослухавши, перебив:

– Постарайтеся. Просто підтримайте, скажіть, як ви її любите, але ненав’язливо, в жодному разі не тисніть на почуття вини.

Адреналін ринув у кров, і стримане попискування кардіомонітора за спиною Рути пришвидшилося. Медсестра звела очі, занепокоєно зиркнула на Руту й покликала лікаря: