Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук
Обличчя палало, наче від опіку, злиплі пасма волосся приклеїлися до лоба та шиї, і щойно Рута зупинилася, піт заструменів іще дужче – вогка футболка обліпила розпашіле тіло. У коридорі, неначе чекаючи на неї, стояв Григір. Рута спробувала щось сказати, проте у здушеному спазмом сухому горлі лише заклекотало. Батько вдома, і це погано. Зрештою, назбиравши трохи слини, вона захекано пробелькотіла:
– К’тра г’дина?
Замість відповісти Григір глухо промовив убік:
– Вона тут.
Після чого нагнув голову так, ніби мав намір буцнути доньку лобом.
Рута скосила погляд на настінний годинник у кухні й похолола – майже половина одинадцятої. Наступної миті із зали з’явилась Аміна. Рутині очі розширилися ще дужче: мати також не пішла на роботу. Все було дуже, дуже погано.
– Екз’мен, – дівчина ніяк не могла віддихатися.
Григір посунув на неї. Його похмуре, сповнене люті обличчя здригалося, прискалені очі кольору насупленого перед дощем неба метали іскри. Рута щось відчула, вловила в тому погляді, й усередині неї почав зав’язуватися гарячий вузол. Вона похапцем скинула кеди та, протиснувшись попід стіною, перемістилася під захист матері. Дівчина інстинктивно відчувала, що буде краще, якщо між нею та батьком хтось стоятиме. Але мати відсторонилася. Руті довелося, відступаючи, зайти до зали.
Григір, не зупиняючись, насувався далі.
– Де ти була? – розгніваний погляд упирався в доньку з нечуваною силою.
Рута відчувала, ще трохи – і вона зомліє. Скронями, шиєю, спиною стікав піт.
– Пішла на Пагорб Слави й ненароком…
– Не бреши! – вибухнув Григір. – Де ти була?!
Рута не припиняла задкувати, аж поки краєм ока не помітила сестру. Страшенно бліда й невиспана, схожа на зламану ляльку, Інді сиділа в кутку дивана. Тіні під холодними очима чорніли, незгірш як хмари за вікном. Вона тримала на колінах книжку й уникала погляду на Руту, взагалі ніяк не реагувала, наче її та Григора не було в кімнаті. Повернувши голову до Індії, Рута не стрималася – її нижня губа затремтіла, і до краплин поту на щоках додалися сльози. Упродовж наступних кількох секунд дівчина у відчаї переводила погляд із сестри на матір, що застигла на порозі кімнати. Та що ж із ними не так? Вона проспала найважливіший екзамен у своєму житті, вони мали би підтримати її, а натомість… Чому? Чому вони такі чужі?
Григір напосідав, і Рута мусила відступати й далі. Вона зупинилася, тільки коли до вікна залишилося два кроки, й глянула батькові в обличчя. Його зіниці зменшилися до розміру шпилькових головок. Захищаючись, дівчина піднесла долоні до обличчя. У ніздрі вдарив гіркий запах полину, що ще не вивітрився з пальців, і Рута різко відсмикнула руки. Тієї миті спогад про те, яким колись був її батько, здавався недоречним і образливим. Вона несподівано збагнула, що вже давно замість запаху полину від нього віє пліснявою та гниттям.
– Не реви! – батьків голос хрипів, начеб він нещодавно одужав від грипу. – Кажи, де була!
Рута вже сказала і, не бачачи сенсу повторювати, просто дивилася йому в очі. Григір сприйняв її погляд за мовчазний виклик. Його рот перекривило від люті, і чоловік, розмахнувшись, ударив доньку навідмаш по обличчі.
Мить між моментом, коли стіни проковтнули відлуння розмашистого ляпасу, та відчуттям болю розтягнулася до вічності. Зрештою повітря неначе спалахнуло та обпалило зсередини Рутині легені. Дівчина схопилася рукою за щоку, заточилася й упала на випростану руку. Щось засіпалося в її голові. Напевно, секунд десять Рута просто не могла повірити в те, що сталося. Не підводячись, вона задерла голову, відшукала поглядом матір і пробелькотала:
– Мам… мама…
Аміна не рухалася, спрямувавши на Руту погляд, сповнений суміші жалю та смутку. Погляд людини, яка розуміє, що щось не гаразд, – так не має бути, – і водночас усвідомлює, що зовсім не спроможна вплинути на кінцевий результат.
Рута перевела очі на сестру.
– Інді…
Сестра продовжувала вдавати, що Рути не існує. Сиділа напружено, немовби задраївши всі люки, і пильно вглядалася в розгорнуту книгу на колінах. З підлоги Руті було видно обкладинку – Хлоя Бенджамін «Шукачі безсмертя». Інді не читала: пригаслі очі не рухалися, понуро втупившись в одну точку.
– Вставай! – прогарчав Григір.
– Мам… – Рута ще раз кинула погляд на матір; голос став схожим на приглушене квакання.
– Підводься! – нависав над нею батько. – Приведи себе до ладу й марш до школи!
Слова, наче краплі кислоти, проникали Руті під шкіру.
Аміна нарешті розтулила губи:
– Ада Романівна телефонувала разів із десять. – Рута скулилася від її холодності. – Ми шукали тебе всюди, де могли. Я на роботу не пішла, телефонувала тобі весь ранок.
– Телефон розрядився…
– Ти встанеш чи ні? – Григір схопив доньку за плече й одним ривком спробував поставити на ноги, проте не розрахував сили, Рута лише смикнулась і відразу впала назад на сідниці. – Ада Романівна чекає на тебе в школі! Просила, щоб ми тебе привели, щойно ти з’явишся. Йди до неї та домовляйся, як це все вирішити!
Рута відсахнулася, спробувала відповзти й уперлася спиною в батарею. Від початку року вчителі втовкмачували їм, що ЗНО не можна пропускати, що єдина поважна причина неявки не екзамен – це перебування в лікарні у напівпритомному стані, тож вона просто не уявляла, що тепер робити. Давлячись слізьми та перелякано глипаючи знизу на батька, вона зронила:
– Але як?
Відповіла Аміна:
– Ви з учителькою маєте подати заяву до регіонального центру про участь у додатковій сесії. – Її очі були темними, мов мокрий камінь, тож Рута нічого не могла в них прочитати. – Ада Романівна зателефонувала своїй знайомій із тринадцятої школи. Ну так збіглося, що твоя вчителька має там хорошу знайому. Та вчителька погодилася підтвердити, нібито ти з’явилася на екзамен, але дорогою загубила паспорт, і без паспорта тебе не пустили. Ада Романівна стверджує, це достатньо вагома причина. Ти повинна піти до школи. – Побачивши, що донька все ще вагається, Аміна з притиском додала: – Зараз.
Рута вивернулася з-під батька, що нависав над нею, скочила на ноги й відбігла. Перед очима все пливло. Вона тремтіла з переляку, слабкості та обурення, проте розуміла, що
