Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук

– Добре, – Рута промовляла так, ніби хтось наступив їй на шию, – я піду.

Аміна зробила крок убік, звільняючи дорогу.

– Перевдягнися! – крикнув услід Григір. – Від тебе смердить!

Рута все ще була в домашньому одязі, в якому вчора ввечері вискочила з дому.

30

Рута вийшла з під’їзду й занурилася в нетипову для травня виснажливу спеку. Серце глухо вистукувало в грудях. Шкіру в тих місцях, де висох піт, неприємно пощипувало. Наче сновида, туплячись у невидиму точку за метр від носа, дівчина обігнула будинок і перетнула дорогу.

Позаду неї, з-за чотирнадцятиповерхівки, виповзала величезна чорна хмара. У повітрі пахло електрикою, через вологу звуки здавалися приглушеними. Коли до шкільного ґанку залишилося півсотні кроків, неголосно шурхочучи, почався дощ. Краплі падали Руті на щоки, змішуючись із солоними слізьми.

Рівно об одинадцятій дівчина зайшла до школи. Прохолодна півтемрява порожнього холу огорнула її та якимось дивом замість освіжити висмоктала рештки сил. Рута повільно поплелася до сходів, що вели на другий поверх, до кабінету української, але, відчувши, що глибоко в грудях зародилися слабкі вібрації, спинилася. Вона щосили стримувалася, щоб не розридатися. Затуливши обличчя, Рута на кілька секунд заціпеніла й тільки потім, виявивши, що долоні всуціль мокрі, зрозуміла, що сльози ллються з очей неперервним потоком. «Ну яка Ада Романівна?» – подумала дівчина. Про що вона говоритиме в такому стані? Для початку треба припинити ридати та привести себе до ладу. Шморгнувши, Рута попрямувала до туалету, розміщеного наприкінці східного крила.

Школа, напевно, найкраще місце, аби почуватися самотньою серед натовпу. Зараз же навіть натовпу не було. Рута притискала руки до грудей, лякаючись відлуння власних кроків. Вона ступила до незвично тихого коридору й зупинилася, помітивши у протилежному його кінці дві постаті. Витерши пальцем сльози, дівчина спробувала відновити чіткість зору. За кабінетом географії стояли дві вчительки. Розмовляли. Одна з них, повернувши голову, ненароком ковзнула поглядом по дівчині, і тоді Рута, блимнувши очима, збагнула, що дивиться на Анну Ігорівну.

Анна впізнала дівчину й нетерплячим жестом примусила колегу замовкнути. Та щось запитала, у відповідь Анна Чорнай лише непевно пересмикнула плечима. На кілька секунд у коридорі повисла цілковита тиша. А потім Анна, чи то усвідомивши, що Рута повинна бути на екзамені, чи то розгледівши її заплакане обличчя, щось кинула через плече співрозмовниці та рушила до дівчини. Рута не хотіла з нею говорити і, розвернувшись, закрокувала у протилежний бік – до старого, західного, крила.

Опинившись у центральному холі, де Анна Ігорівна не могла її бачити, Рута побігла. Проскочивши темний хідник, що вів до старої школи, дівчина промчала коридором до трохи меншого вестибюля, в якому колись розташувався головний вхід до школи, і аж тоді, перед сходами, аж наприкінці, озирнулася. Поверх пустував. Анна Ігорівна не пішла за нею.

Обличчя було в шмарклях і сльозах, перед очима все пливло. Рута піднялася на другий поверх, завернула в апендикс, що вів до спортзали і, проминувши роздягальні, прослизнула до туалету.

Схилившись над раковиною, дівчина відкрутила кран і вмилася. Відчувши холодну вологу на губах, нарешті збагнула, як їй дошкуляє спрага – у горло наче гарячого піску насипали. Втелющившись у струмінь, Рута якийсь час міркувала, чи можна цю воду пити, і зрештою вирішила: начхати. Нахилившись, дівчина жадібно сьорбала, аж поки не напилася майже до блювоти. Вода мала виразний металевий присмак. Закривши кран, Рута випросталася, притлумила блювотний рефлекс і віддихалася. По тому наблизилась до вікна, вперлася стегном у підвіконня, вийняла телефон і натиснула бокову кнопку. Смартфон не зреагував. Рута насупилась, а тоді пригадала, що він розрядився ще вночі, на Пагорбі Слави.

В одному з бачків безперервно шуміла вода.

Рута продовжувала тримати смартфон у руці. Темний екран відбивався в осклянілих очах, однак вона дивилася повз нього. Навіть якби телефон працював, що з того? Кому вона зібралася телефонувати? Інді? Іванці? Ларі? Зненацька дівчина усвідомила, що в цілому світі немає жодної людини, якій би вона могла зателефонувати.

Рута прилаштувала телефон на підвіконня, знову приклала руки до грудей і втупилась у вікно. Дрібний дощ сіявся з непривітного неба й випаровувався, не долітаючи до землі.

– Що тепер робити? – прошепотіла вона до мутнуватого відображення і, злякавшись порожнечі у власних очах, відсахнулася.

Потім у голові щось ніби розкололося і з надщербленої свідомості вихлюпнулися найобразливіші слова, які вона почула за останні дні.

(шльондра!.. худоба невдячна!..)

(ти тепер без дозволу не вийдеш із квартири!)

(заткнися!)

(перевдягнися!)

(від тебе смердить!)

(забирайся звідси!)

(відтепер… ти для мене… ніхто)

Рута опустила голову і ревно заплакала – так гірко й розпачливо, що незрозуміло було, коли ковтала повітря.

Спливла хвилина, не більше, і ридання різко вщухли, нібито хтось прикрутив до нуля регулятор гучності. Дощ припустив, і Рута, не повертаючись до вікна, прислухалася до ритмічного перестуку крапель об шибку. Колись вона любила дощ, вважала, що немає нічого більш заспокійливого за його шурхіт, особливо коли сидиш під теплою ковдрою з книжкою в руках. Тепер же звук здавався порожнім. Усе довкола стало прісним. Чомусь пригадалося обличчя Індії, після чого мозок обпалила небезпечна думка: відтепер усе буде таким. Чорно-білим. Беззмістовним. І пустим.

Що робити?

Нічого. Вона вже нічого не може вдіяти.

Задерши голову, дівчина уважно вивчила поглядом стелю, відшукала те, що її цікавило, після чого очі затуманились, як у дитини.

Стерши зі щік сльози, Рута вийшла з туалету. Ступала обережно, неначе боялася, що хтось може простежити за нею й за її рухами здогадатися про наміри. Перетнувши коридор, дівчина зазирнула до спортзали та обвела її настороженим поглядом. Ряд шведських стінок, гімнастичні козли та мати, сітка з баскетбольними м’ячами в дальньому куті. Прислухалася. Тихо. Схоже, у залі нікого немає. Сховавши голову між пліч, Рута прокралася вздовж стіни до підсобки та смикнула ручку на себе. Підсобка виявилася незамкненою – двері зі стогоном розчинилися, випускаючи їй в обличчя сперте повітря.

В’язка скакалок лежала на лаві попід старезною чавунною батареєю. Рута нахилилася й витягла з оберемка нейлонову скакалку ядуче-зеленого кольору, якій не вистачало ручки на одному з кінців. Згорнула її, затиснула в руці та швидко вислизнула зі спортзали.

Так само ледь не навшпиньки дівчина повернулася до туалету. Знову задерла голову й поглянула на сталевий гак, що стирчав зі стелі приблизно за метр від вікна.

Вона ніколи не розуміла самовбивць. Не те щоб часто над цим замислювалася, просто не розуміла людей, які знаходять більше сенсу в смерті,