Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук

То було бентежне відчуття – цілковитого контролю та цілковитої невідомості.

Аміна й Григір спантеличено перезирнулися. Батько наготувався щось відповісти й навряд чи мав намір панькатися з чотирнадцятирічною донькою, однак Аміна, заспокоюючи, поклала руку чоловікові на плече. Спробувала домовитися:

«Якщо тобі аж так не подобаються шпалери, ну гаразд, ми пофарбуємо стіни. Мабуть, ти маєш слушність. Шпалери зараз – не модно. Але… м-м… чорний колір…»

Григір сердито пирхнув:

«Тільки не в чорний колір».

«Чорний», – Рута непоступливо мотнула головою, кучма безладно переплетеного волосся гойднулася, мов желе.

Аміна набрала у груди повітря.

«Руто».

«Ні! Тільки чорний».

«Чому ти така вперта?»

«Це не вам там жити».

«Як це не нам? – вирячила очі мати. – Це наша квартира!»

«Але кімната – моя! Інді поїхала, і відтепер вона моя. Можете зачинити її та більше ніколи туди не заглядати. Я сама прибиратиму й митиму вікна, сама розставлю меблі, сама пофарбую стіни, все зроблю сама!»

Рута розуміла, що в чотирнадцять нізащо не наважилася б на таке. Теоретично вона могла б набратися сміливості й у значно м’якшій формі заперечити матері, проте нізащо не ризикнула б говорити таким тоном із батьком. Попервах Григір сторопів. Потім нахилив голову до доньки і, стримуючи роздратування, мовив:

«Отже, так: обирай нормальний колір. Або я закінчую цей цирк, іду на базар і купую перші шпалери, на які натраплю».

Рута, яка поволі освоювалась у своєму чотирнадцятирічному тілі, подумала, що їй нічого втрачати, адже три роки тому він так і вчинив: посміявся з неї, а потім придбав шпалери з тим відстійним сіро-блакитним візерунком.

«Ходімо», – Аміна кивнула на вхід до речового ринку.

Рута не рушила з місця.

«Мам, ти ж обіцяла, – вона з докором глипнула на матір, – я більше нічого не прошу, я сама їх пофарбую, це буде найкращий подарунок на день народження».

До її дня народження залишалося три з половиною місяці.

«Хто фарбує стіни в чорний колір? – визвірився батько. На його лобі вздовж лінії волосся пунктиром виступили краплини поту. – Припини ці дурниці! Хочеш перетворити квартиру на похоронне бюро?»

І тут Рута не витримала:

«Ти й так перетворив її на похоронне бюро! Чуєш? Ти ні з ким із нас не розмовляєш, а якщо й розмовляєш, то тільки гарчиш! Ти більше не ходиш із нами гуляти, навіть сьогодні зранку відвозив нас до Тернополя із таким виглядом, наче робив послугу! Ти більше не даєш порад, а іноді вони, знаєш, дуже потрібні! Все твоє виховання зводиться до нарікань на те, які ми з Інді погані. Погано вчимося, погано вдягаємося, забагато сидимо в Інтернеті. Навіть зараз твоє обличчя так і промовляє: які жахливі у мене доньки, як мені з ними не пощастило! І це вже дістало! Я розумію, ти досі картаєшся через загибель Дем’яна, але прокинься – минуло вже шість років! Досить їсти себе поїдом, труїти своє життя, бо ти заодно отруюєш його й нам! Дем’ян же не лише твій син, він і мій брат також, і я також сумую за ним, я також маю право страждати, але мушу поводитися так, ніби це тільки тобі болить, і що ще гірше – мовчати, коли щось не так, коли щось мене чи Інді не влаштовує, бо ти постійно в траурі. І це дістало! Дістало! Розумієш?!»

Насамперед Рута збагнула, що висловлюється надміру складними як на чотирнадцятирічну дівчинку реченнями. Батьки не могли цього не зауважити. Проскочила думка, що це мало б ущент зруйнувати логіку сну, проте… не зруйнувало. І якимось дивом замість заспокоїти лише нагнало жаху. Безтурботна мантра, що все довкола – тільки сон, яка до цього моменту бовваніла на задвірках свідомості, несподівано кудись поділася. Відчуття здавалися занадто реалістичними, занадто справжніми, щоби почуватися розслаблено.

Далі – Рута бачила, як наливається багрянцем батькове обличчя, і злякалася, що він ударить її. Тепер вона знала – він може, а тому, крутнувшись на місці, дівчинка чкурнула геть. Аміна загукала її вслід, але Рута не слухала, вилетіла на Соборну й щодуху помчала на схід. Вона зупинилася, лише діставшись Театральної площі. Рута вся пашіла, спиною та з-під пахв стікали струмки поту. Крізь тонку підошву босоніжок відчувалося тепло розпеченої бруківки. Вона стояла перед драмтеатром, віддихувалася й думала, що за відчуттями все так, нібито вона перенеслася у сновидіння другого типу. Ось тільки місто було нормальним – розчавленим спекою, але живим. Безперестану нагадуючи собі, що все це не насправді, вона в сні, Рута звернула з головної вулиці й дворами подалася до Палацу дітей та молоді. У парку вона витяглася на траві в затінку під осикою та провалялася там, доки не почало збиратися на дощ.

О пів на шосту вечора Рута повернулася додому. Григір лежав на дивані з газетою й навіть оком не повів у її бік. Дівчина навшпиньки прослизнула до своєї кімнати і вже хотіла зачинити двері, коли раптом дещо помітила. На підлозі під радіатором системи опалення вишикувалися в ряд чотири літрові банки чорної фарби «Tikkurila Black».

Коли до кімнати зайшла Аміна, Рута все ще стояла, вирячившись на стильні матово-чорні відерця з металевими ручками, неначе то були артефакти позаземної цивілізації. Дівчина так розчулилася, що не змогла навіть подякувати й лише кліпала, немовби набравши в рот води.

Мати захопила із собою ноутбук. Сіла на ліжко і, поплескавши долонею по ковдрі, запросила доньку присісти поруч. Рута з ногами вибралася на ліжко, після чого до пізнього вечора вони з Аміною нишпорили Інтернетом, обираючи нові меблі, вирішуючи, як краще розпланувати освітлення, та мляво сперечаючись, якого кольору робити стелю.

38

Сподівання на те, що сон принесе полегшення, виявилися марними. Рута проспала майже до півдня, однак першим, що відчула після пробудження, стала добре знайома нудота, яка неприємно лоскотала горло. Намагаючись не звертати увагу на присмак жовчі в сухому роті, дівчина лягла на спину. Розплющувати очі не квапилася. Лише дочекавшись, коли тепла грудка відкотиться вниз стравоходом, Рута трошки підняла повіку на лівому оці.

Крізь горизонтальні пера жалюзі проникали немічні тремтливі промені. Кілька з них падали на підвіконня, інші прослизали повз і тягнулися далі, проте… чомусь видалися Руті не такими, як зазвичай. Густішими й немовби брудними. Дівчина напіврозліпила праве око та повернула голову до вікна. Жоден із променів не досягав підлоги. Щось неначе розчиняло, розчавлювало