Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук

Рута безгучно видихнула. Шкіру на руках і спині все ще вкривали пухирці, але серце помалу заспокоювалося. Вона якийсь час потупцяла на місці, переконуючись, що істота стримить у кутку, після чого вибралася в коридор. Кілька секунд дівчина зважувала, що робити далі, проте вигадати нічого не встигла – простір за вікном почав швидко темніти.

Хвилювання грудкою заскочило в горло. Рута повернула голову – темрява густішала просто на очах, – зайшла до кімнати, в якій спали Іванчині батьки, і, зупинившись на порозі, швидко обвела її поглядом. Справа під стіною притулилося двоспальне ліжко, застелене поїденою міллю ковдрою. Навпроти височіла скособочена тридверна шафа, за нею стояла тумбочка, на підлозі перед якою екраном донизу лежала велетенська плазма. Рута оминула ліжко, наблизилася до вікна й визирнула надвір.

Темрява повністю поглинула чотирнадцятиповерхівку: її передній край уже облизував південну стіну Рутиного будинку. Опустивши голову, дівчина відшукала очима хлопця. Він переліз через паркан, але носа з чагарів не вистромлював. Сидів зогинцем під кущем ялівцю й раз по раз скоса поглипував у той бік, де простяглася темрява. Якоїсь миті він підвів голову над гіллям, але кинув погляд в інший бік. Рута простежила за ним і здивовано вигнула брову. Дівчина ладна була заприсягтися, що хлопець прикипів очима до вікна її кімнати – тієї, крізь яку вона мала би потрапити в цей сон, якби не заночувала сьогодні в Іванки.

Це тривало не довше ніж секунду. По тому хлопець знову спрямував погляд на південь, де клубочилася пітьма. Рута машинально зиркнула в той самий бік і насилу стрималася, щоб не відсахнутися. Із відтіненої фіолетом чорноти, неначе з туману, виокремилося кілька постатей. Вони швидкими кроками просувалися вздовж будинку. Подертий одяг, нафтово-чорні нитки довкола очей, звивисті хмарки диму над вилицями. Рута, не приглядаючись, упізнала всіх чотирьох. Першим виступав Григір – схожа на її батька істота. За ним, по-пташиному смикаючи вперед-назад головою, шкутильгала Аміна. Далі Лара. Останньою пленталась Індія. Вона відстала, порівнявшись із дитсадком, сповільнилась і посмиком крутнула голову якраз туди, де причаївся хлопець. Навіть із такої відстані Рута бачила, як надимаються її ніздрі. Від істоти хлопця відділяв ряд дерев і чималий дитячий майданчик, щільно вкритий чагарником, тож, нічого не виявивши, потвора повільно рушила далі.

Тихо схрипнувши, Рута відступила на крок від вікна, але залишилася на відстані, достатній, щоб тримати в полі зору подвір’я. Серце билося немов поза тілом. Троє істот наблизилися до її під’їзду й, синхронно закинувши голови, чверть хвилини щось видивлялися на горішніх поверхах. Потім, начеб за командою, зірвалися з місця й одне за одним прошмигнули досередини.

Вони йдуть по неї. Думають, що вона у своїй квартирі.

У животі почав зав’язуватися тугий вузол. Троє зникли у під’їзді. Рута кліпнула й повела очима вбік, вишукуючи четверту істоту. Здивувалася, не виявивши її біля сусіднього під’їзду. А вже за мить, сягнувши поглядом далі, дівчина відчула, як нутрощі немовби обкладає кригою: четвертої потвори під будинком не було. Рутині очі заметалися подвір’ям, але істота, яка зовні була її сестрою, ніби крізь землю провалилася. Не усвідомлюючи, що робить, Рута знову підскочила впритул до вікна й уперлася носом у шибку. У грудях зринуло відчуття, ніби вона на півкроку відстає від того, що відбувається.

А потім вона помітила хлопця. Вибравшись із ялівцю, він стояв на повен зріст на вузькій асфальтованій доріжці, що огинала західне крило будинку. Стояв просто під вікнами Іванчиної квартири, не зводив очей із тих вікон і, привертаючи увагу, несамовито вимахував над головою обома руками.

У Рути ледь волосся дибки не піднялося. Він знає, де вона?

Хлопець зненацька сіпнувся й озирнувся – спершу спрямував насторожений погляд на двері Рутиного під’їзду, далі викрутив шию ще дужче й уважно оглянув ділянку, де Рута востаннє бачила Індію. І там, і там було порожньо. Поки що.

От дурень, – подумала дівчина, – не висовуйся.

Заспокоївшись, хлопець знову задер голову, вп’явся очима у вікно, за яким ховалася Рута, і вже наступної миті вони зустрілися поглядами. Дівчина змогла розгледіти його обличчя. Округлі щоки, м’яке підборіддя, темно-зелені очі з опущеними кутиками. На вигляд він був зовсім незагрозливий, і усвідомлення цього допомогло притлумити пекуче бажання відсахнутися й утекти.

Хлопець іще раз, востаннє, махнув рукою, переконався, що дівчина на нього дивиться, після чого дістав щось із-за пазухи й нагнувся над асфальтом. Рута витягла шию і за секунду зрозуміла, що хлопець стискає в руці балончик із фарбою та щось розмашисто виписує на асфальті. Доки він це робив, дівчина кинула погляд на вікна своєї квартири й нажахано завмерла: за тьмяними шибками металися нечіткі тіні. Істоти нишпорили її кімнатою. Рута витріщилася на хлопця, подумала, що з її квартири, аби його було видно, не треба навіть нахиляти голову, достатньо визирнути крізь вікно, і самими губами шепнула: «Забирайся».

Він саме закінчив. Випростався, відкинув балончик і рвонув геть від багатоповерхівки, із розгону пірнувши під білуваті, з восковим нальотом пагони ялівцю.

Рута опустила погляд. Унизу на асфальті, просто під вікном, біля якого вона заклякла, велетенськими літерами було написано:

Дівчина насупилася. Пкай? Пхай? ПkAй? Що це, в біса, таке? Що він хоче від неї?

Хлопець тим часом переліз через дротяний паркан, продерся ще далі в хащі, невдовзі зупинився, розвернувся, відшукав Руту очима й, переконавшись, що вона на нього дивиться, узявся запекло тицяти на напис. Дівчина продовжувала супитися. Так, вона бачить, але що це означає? Що він хоче від неї? Це якийсь шифр?

Рута розвела руками, показуючи, що не розуміє, і дуже сподіваючись, що хлопець розгледить її жест із такої відстані, але враз зауважила, що юнак відвернувся. Він спрямував погляд убік, тепер уже на вікна її, а не Іванчиної квартири. Дівчина крутнула головою якраз вчасно, щоби помітити, як Лара розбив вікно її кімнати і ще до того, як уламки долетіли до середини будівлі, вистромив голову поміж гостряками шибки, пильно вивчаючи стіну будинку, ніби думав знайти Руту у виїмці між вертикальними бетонними виступами, що затуляли лоджії.

Тієї самої миті на ґанку перед входом до під’їзду вигулькнула Аміна. Страхітливо виряченими риб’ячими очима вона уважно промацувала поглядом подвір’я перед будинком. Потім стала до входу спиною, закинула голову та зустрілася поглядом із Ларою, який визирав із вікна. Якийсь час вони безмовно посмикували головами, чи то принюхуючись, чи то обмінюючись сигналами, неначе дві комахи, що не можуть розминутися на тонкій гілці.

Вони не знайшли її, і