Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук
Лара, ризикуючи зірватися, силкувався видертися на плаский навіс над балконом, одначе дівчина ковзнула поглядом повз нього. Внизу, на доріжці, що огинала будинок, закинувши голову, стовбичив русявий хлопчак із сумними очима. Той самий, що написав «Тікай!» під її вікнами. Обабіч нього стояло два велосипеди, хлопець притримував їх руками за кéрма.
Велосипед… Дівчина зморщила носа. Ти серйозно, блін, велосипед?
Помітивши, що Рута на нього дивиться, хлопець підняв праву руку й недвозначним жестом наказав їй спускатися. Дівчина махнула в бік дахової надбудови, що височіла над сходовим майданчиком сусіднього під’їзду. Хлопець покивав. Отже, шлях вільний. Рута кивнула у відповідь і помчала навпростець до бетонної будки.
Перед входом вона на секунду затрималася, зважуючи, чи не закрутити й ці двері дротом, але вирішила не гаяти час. Рута пірнула в надбудову й загуркотіла металевими сходами донизу. Після сходового майданчика третього поверху дівчина зауважила, що темрява знову щільнішає, немовби втрамбовується. Рута пришвидшилася, збігла на перший поверх і вискочила надвір.
Хлопець обігнув десятиповерхівку та чекав на неї під під’їздом.
«Сподіваюся, ти вмієш їздити», – він підштовхнув до Рути один із велосипедів.
Велик був просто древнім. Раму вкривали клапті напіввідлущеної фарби та плями іржі, стрижень сідла хитався, саме сідло було таке потерте, начеб його полірували наждаком, а гумові накладки на ручках керма розповзлися від легенького доторку. Гальма, ланцюг, шестерні та шини також мали кепський вигляд, але принаймні були на місцях.
Рута вирішила не марнувати дихання на відповідь, перекинула ногу через раму та вмостилася в сідло. А тоді чомусь згадала про Іванку й, поглянувши на похмуре громаддя будинку за спиною, мовила:
«Там моя подруга».
Обличчям хлопця промайнула тінь.
«Яка ще подруга?»
«Ну… – Рута подумала, що це, може, й не Іванка була… не зовсім Іванка чи… дівчина геть заплуталася. – Вона залишилася на восьмому поверсі. Але в неї білі очі, вона типу як трохи дивна».
«Сновида», – пояснив хлопець. Рута сіпнулась, і він, неправильно потрактувавши її реакцію, запитав: «Ти не знала?» Потім махнув рукою та поспіхом проказав: «Вона сновида, з нею нічого не станеться».
Тобто зі мною могло… – зміркувала дівчина, проте її перервало добре знайоме потріскування.
Обоє скинули голови. На даху, на самому краєчку бетонного парапету, стовбичив Лара. Не зводив із них погляду. Пітьма утворювала навколо його постаті каламутний німб, який час від часу розривався й вистрілював, неначе сонячна корона, темно-бузковими протуберанцями.
Наступної миті з арки поміж будівлями вийшов Григір Статник. Рута, попри те що їх розділяло кількадесят метрів, інстинктивно відсахнулася.
Хлопець ривком розвернув велосипед на північ, вирівняв кермо та через плече кинув погляд на дівчину.
«Не відставай!» – і наліг на педалі.
Вони рушили водночас. Упродовж перших кількох секунд Руту охопила паніка: їй здавалося, ніби велосипед надто старий і вона не зможе на ньому їхати. Кермо вислизало з рук, шестерні оглушливо клацали, ведуче колесо жалібно поскрипувало та вихляло, але, коли хлопець різко крутнув у провулок між багатоповерхівками на Клима Савура, Рута зрозуміла, що не відстає, заспокоїлася та почала стрімко набирати швидкість.
Хлопець спершу повів її на північ по Грушевського, а на перетині з вулицею Гагаріна повернув на північний схід. За кілька хвилин вони досягнули межі міста. Потім ще кілька кілометрів, не сповільнюючись, мчали на північ трасою, що вела до Сарн. Зрештою на перехресті, де від головного тракту відгалужувалися дороги на Хотин і Забороль, хлопець зробив першу зупинку. Рута вирулила на узбіччя й, зупинившись, поставила ногу на землю. Наяву вона колись їздила з батьком цією дорогою та пригадувала, що довкола простягалися поля, лиш де-не-де розмежовані миршавими лісосмугами. Тепер же тут була неначе самісінька гущавина тропічного лісу: стовбури дерев обабіч шляху були товсті, мов розгінні ступені ракет Ілона Маска, крони пнулися до неба, а кущі часом сягали розмірів двоповерхового котеджу.
«Далі ти сама», – озвався хлопець.
«Далі – це куди?» – вигнула брову дівчина.
Він спрямував погляд на південь, туди, де лежало мертве місто. На обрії над Рівним темнів ледь помітний сірий мазок. Пітьма, від якої вони втікали, з такої відстані мала вигляд безпечної та нешкідливої – далека грозова хмара на горизонті.
«Будь-куди, але якнайдалі від темряви. Вони не припинять шукати тебе».
«Я…» – Рута не знала, що сказати.
«За можливості не зупиняйся. Траплятимуться оті, що з білими очима, сновиди. Але ти не лякайся, вони не зашкодять. Просто старайся їх уникати, бо вони, типу, виказують тебе».
Дівчина взялася копирсатися в тому вариві, що нуртувало в її мозку, проте зрештою спромоглася лише на примітивне запитання:
«А ти?»
«Спробую їх затримати. Заплутаю сліди».
«І… е… – Рута відчувала, що її голова ось-ось вибухне, – скільки мені так їхати?»
Хлопець прикрив рот посмішкою, яка чомусь здалася їй нещирою.
«Доки не прокинешся».
Після чого розвернув велосипед і, петляючи між ямами, покотив назад. Він віддалився на сотню метрів, озирнувся та, побачивши, що дівчина не зрушила з місця, наполегливо махнув рукою, мовляв, їдь, ну ж бо.
Рута простежила за ним збентеженим поглядом, аж поки хлопець не зник за вигином дороги, тоді сіла на велосипед і рушила на північ. Під поверхнею її свідомості, наче під льодом, металися неспокійні думки. Хто він? Що він тут робить? Чому допомагає їй?..
Вона проминула руїни заправки «УкрНафта», майже невидимі за дрімучими кущами, що проросли між бензоколонками, й нарешті звернула увагу на біль у руці. За той час, поки вони гнали від Рівного, Рута натерла мозоль на правій долоні, і тепер він, схоже, прорвався. Дівчина зняла праву руку з керма, скривилася, угледівши, що обдерла шкіру до м’яса, і набрала повітря, щоб подмухати на мозоль. Одначе не встигла. Ведуче колесо влетіло в яму, кермо немовби струсило з себе ліву руку, Рута сторчголов полетіла із сідла й…
52
…прокинулася від власного крику.
Мокра від поту футболка, що правила їй за нічну сорочку, перекрутилася та врізалася під пахви. М’язи ніг аж дзвеніли від напруження. Руті здавалося, досить ворухнути пальцями, і литки просто розірве судомами.
Секунд п’ять вона віддихувалась, а тоді, підвівшись на ліктях, кинула погляд за вікно. На сході понад дахами багатоповерхівок займався налитий кров’ю світанок. Рута сіла, сперлася на витягнуті руки й сіпнулася,
