Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук

Вона впізнала. У цьому, власне, й полягала проблема. Вона, чорт забирай, упізнала його! Дівчина перевела застиглі, мов у трансі, очі на Тимофія та високим із переляку голосом запитала:

– Ти теж його бачиш?

Хлопець нарешті припинив її гладити й спантеличено вирячився, проте озватися не встиг. Об’єкти в полі зору Рути розпливлися, створюючи химерний стробоскопічний ефект, а наступної миті світ стиснувся до вузенького вічка, на периферії якого агресивно замерехтіли сріблясті мушки, і дівчина, побілівши, знепритомніла.

58

Рута опритомніла в салоні реанімобіля. Різко підхопилась, учепилася рукою за край відсунутих дверцят і закрутила головою, не розуміючи, де вона. Відчуття нереальності змив шалений сплеск адреналіну, і її очі перелякано забігали.

Швидка стояла на затиснутій зусібіч будівлями невеликій парковці біля чорного входу до «Злати Плази». На сусідньому з Рутою кріслі сиділа літня медсестра в запраному лікарському халаті синього кольору. За крок від автомобіля про щось неголосно перемовлялися Тимофій і лисуватий лікар, такий високий, що Рута не уявляла, як серце докачує кров до його голови.

Щойно дівчина опритомніла, обоє замовкли й повернули обличчя до неї. Рута щось запитала, але голос ледве цідився з горла, і Тимофій нічого не почув. Нахилившись у салон, він промовив:

– Я зателефонував твоїм батькам, вони вже в Рівному, зараз під’їдуть.

– Звідки ти… – Рута обірвала запитання на півслові. Звісно, він має телефон її матері. Натомість із виразним нотками розчарування запитала: – Навіщо?

Його голова хитнулася з боку в бік.

– Це краще, ніж везти тебе до лікарні. Тиск вирівнявся, і з фізіологічної точки зору з тобою все гаразд. Але там, – він показав рукою собі за спину, в бік площі Короленка перед «Златою Плазою», – сталося щось дуже дивне. Я не все розумію, а тому подумав, що буде краще, якщо передам тебе в руки батькам.

Від його правильності Руту піднуджувало. Хоча важливішим було інше.

– Ти також його бачив? – випалила вона.

Тимофій відвів погляд із таким виразом, ніби йому було боляче дивитися на неї. Рута нарешті помітила манжету для вимірювання тиску на лівій руці, проігнорувавши осудливий погляд літньої лікарки, зірвала її та, насилу стримуючись, аби не перейти на крик, відкарбувала:

– Ти бачив його? Скажи, що мені не примарилося!

Хлопець зиркнув на неї та скривився так, наче до горла підкотив клубок жовчі.

– Чому ти так зреагувала? Ти знаєш того чоловіка?

Рута скрикнула:

– Так!

– Заспокойся, – втрутилася медсестра.

Дівчина відмахнулася:

– А ти? Ти хіба ні?

– Ні.

Рута стулила рота й кілька секунд отетеріло кліпала.

– Це мій учитель із зарубіжної, – прозвучало трохи кепсько, і вона виправилася: – Тобто мій колишній учитель.

– А… – Тимофій кивнув, нібито це щось для нього пояснювало.

Секунд двадцять дівчина дивилася йому в очі, вишукуючи найменші проблиски впізнання чи розуміння, але ні – Русецький не здогадувався, про що йдеться.

– Він помер, – сказала Рута.

Хлопець насупився.

– Що ти маєш на увазі?

– Його вбили понад місяць тому, на початку травня. Про це всюди писали! Невже ти не чув?

У його очах щось промайнуло, погляд, який до цього був сфокусований на Рутиному обличчі, несподівано немовби розмазався. Він не відступив, але вирівняв спину, збільшивши відстань між їхніми головами.

– Не чув.

Рута намагалася приховати роздратування. У вухах наростав тривожний дзенькіт, вона усвідомлювала, що мусить мовчати, проте не могла:

– Його розстріляли на вході до парку Шевченка, біля «Фітнесспорту», в мережі є… – Дівчина затнулася. Її обличчя раптово закрилося – начебто світло згасло.

Тимофій відсахнувся, його очі широко розплющились, і в них проступило щось схоже на переляк. Рута простягнула руку, нібито намагаючись його затримати, проте сказати нічого не встигла. На стоянку в’їхала «мазда» її батька. Автомобіль, вискнувши гальмами, ледь не підпер швидку бампером, але ще до того, як Григір повністю зупинився, пасажирські дверцята розчахнулися, й Аміна вискочила на асфальт.

Підбігши до відчинених дверей реанімобіля, вона схилилася над донькою й захекано заторохтіла:

– Ти як? Що сталося? З тобою все гаразд?

Вона скоса зиркнула на Тимофія – хлопець застиг осторонь, склавши руки на грудях, із розгублено-переляканим виразом на обличчі, ніби щойно дізнався, що Рута заразилася еболою. Аміна нервовим жестом заправила пасма волосся за вуха й легенько труснула доньку за коліно:

– Руто!

– Мам, не кричи. – Дівчина відсмикнула ногу. – Все добре. Я жива.

Аміна важко дихала. До швидкої підійшов Григір. Спершу потиснув руку Тимофієві, а потім зазирнув до салону реанімобіля. Змарніле, невиспане обличчя було таким землистим, наче чоловіка ось-ось ухопить інфаркт.

– Тебе хтось налякав? – зривистим голосом запитала мати.

Рута кинула короткий погляд на Тимофія й похмуро мовила:

– Ні. Я зустріла Чорная.

– Якова Демидовича?

Аміна добре знала вчителя зарубіжної. Знала, що її донька з ним спілкується.

– Так, – кивнула Рута.

Кілька секунд Аміна напружено міркувала, а тоді її лице потемніло.

– Що він тобі заподіяв?

У цей момент усередині Рути щось надірвалось, і рештки її скептицизму випарувалися. Не після сліду на плечі, не тоді, коли, прокинувшись, побачила чорні стіни своєї кімнати, а саме після материного «що він заподіяв?» Рута остаточно збагнула, що її попереднє життя безповоротно зруйновано.

– Нічого, мам, – усміхнулася дівчина, проте посмішка була чорна та гірка. – Він нічого мені не заподіяв. Яків Демидович мертвий.

Аміна спрямувала спантеличений погляд на Тимофія Русецького. Той підібгав губи та ледь помітно стенув плечима.

– Мертвий? – повторила жінка.

– Його застрелили.

– Застрелили? – Аміна припинила дихати. – Коли?

– Я… я не пам’ятаю! На початку травня! – Рута відчувала гримучу суміш паніки та роздратування. – Про це в усіх газетах писали, я ще ходила на похорон, а ти після повернення хотіла зі мною поговорити, але я просто зачинилася в кімнаті!

Мати застигла над нею із роззявленим ротом. Вона намагалася щось видушити із себе, проте не могла. Лише кривилася на кожному вдихові, начебто повітря обпікало її легені. Дівчина розуміла, до чого все йде, та попри це не здавалася. Облапавши кишені джинсів, вона глипнула на Тимофія:

– Де мій телефон?

Хлопець, не наближаючись, простягнув Руті її смартфон і, доклавши зусиль, аби пояснення не прозвучало виправданням, мовив:

– Він випав.

Рута схопила телефон, запустила Google і в пошуковому рядку ввела «Рівне парк убивство». Пробіглась очима по результатах. «Поліція повідомила подробиці вбивства на порозі під’їзду…» Дівчина подивилася на дату. 12 червня 2018-го. Це не те. Наступна стаття: «На Рівненщині співмешканець убив