Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук
– Коли ти переводиш погляд із лівого ока на праве й назад, ти не зауважуєш руху власних очних яблук. Очі рухаються, але ти не помічаєш цього. Наш мозок навмисно стирає проміжні зорові образи, що виникають під час руху очей. Як наслідок, ми періодично стаємо цілковито незрячими. Приблизно впродовж двох годин із кожного періоду неспання людина залишається сліпою, проте не знає цього. Це те, із чого я починала розмову: мозок значно складніший орган, ніж будь-хто може уявити, і що важливіше – він приховує свою роботу від нашої свідомості. Ми вважаємо, нібито бачимо єдиний стабільний світ, а насправді уявлення про цей світ конструюється щоразу заново, варто нам лиш повести очима.
Дівчина віддала дзеркальце та похитала головою в зачудуванні.
– Яка в тебе підсумкова з фізики? – несподівано запитала Анна.
– Оцінка?
– Так.
– Дев’ять, – Рута видала надломлений смішок, – але це така дуже нетверда дев’ятка.
– Ви проходили щось із квантової теорії?
Жінка напевне знала, що так. Запитання мало на меті з’ясувати, чи пам’ятає дівчина хоча б щось із вивченого.
– Ну, було щось наприкінці одинадцятого класу. – Рута зморщила носа, демонструючи, що фізика точно не належить до її найулюбленіших предметів.
Анна не зважала:
– Тоді, сподіваюсь, ти пригадуєш: якщо в інших розділах фізики який-небудь процес описують точним рівнянням і співвідносять із чітко визначеним законом, то у квантовій теорії ніщо не визначено чітко та ніщо зрозумілими рівняннями не описано. На квантовому рівні панують імовірності. Що це означає? Ну, наприклад, те, що ми не можемо встановити точне місцезнаходження електрона, можемо лише розрахувати ймовірність, із якою він опиниться в тій чи тій точці. І це не проблема розрахунків, це фундаментальна властивість квантових об’єктів: електрон неначе розмазаний у просторі, перебуває в усіх точках одночасно й тільки в разі взаємодії з іншою елементарною частинкою має вияви в конкретному місці. – Сухі від утоми Аннині очі поволі затягувала червонувата імла. – Щось подібне з реальністю. Вона єдина, проте на фундаментальному рівні – невизначена. Розмита, наче електрон. Шляхом взаємодії між людьми, а також між людьми та середовищем, реальність набуває конкретних властивостей і тим самим реалізує найбільш імовірний сценарій майбутнього. Це нормальний порядок речей. Принаймні так це бачив професор Райнер. Одначе люди з аномальними мізками, в яких забагато нейронних зв’язків, можуть виявляти або… – вона замахала долонею, добираючи більш влучне слово, – або активувати дещо відмінну версію реальності, яка за звичайних умов відзначалася меншою ймовірністю появи. Розумієш?
Рута майже зліпила з видиху «так», але не промовила його. Вона й розуміла (бо вже проходила через це), й не розуміла водночас. Анна докинула:
– Ось простіший приклад. Квантова теорія стверджує, що цеглина – це переважно порожнеча. Чи означає це, що ми повинні поводитись інакше, коли хтось кидає нам цеглину в голову? Звісно ні. Але цеглина – це переважно порожнеча. – Аналогія була відверто так собі, проте на кращу жінка не спромоглася. – Те саме з матеріальним світом. Він насправді зовсім не такий, яким його малює людський мозок, але чи мусимо ми через це поводитись якось інакше? Навряд.
Останні дві фрази дівчина пропустила повз вуха. Аннина історія здавалась якоюсь невикінченою, перед внутрішнім зором Рути одне підступне запитання із запаморочливою швидкістю заступало інше, й тому в голові гуло, мов у потривоженому гнізді шершнів.
– Я залишилася в Геттінгені ще на рік, – додала жінка. – Стала водночас і дослідницею, і об’єктом досліджень.
На кілька секунд у залі повисла цілковита тиша.
Рута несамовито супилася, намагаючись зосередитися на чомусь одному, але щойно хапалася за якусь думку, слова, якими могла її передати, збігали, наче вода між пальцями. Зрештою їй вдалося вчепитися за важливу неув’язку, після чого, не припиняючи морщити лоба, дівчина скоромовкою проторохтіла:
– Звідки професор дізнався про вас? Як він з’ясував, що ви особлива?
– Так само, як і я дізналася про тебе, – відповіла Анна.
Рута втупилась у порожнечу. А й справді… До цієї миті дівчина вважала, що це через зустріч із Яковом Демидовичем, а тоді враз пригадала візит Анни Ігорівни до реанімації, те, як учителька дивилася на неї на похороні, дивакуваті й недоречні розпитування на перервах у школі.
– А як ви дізналися про мене?
Обличчя колишньої вчительки підсвітила загадкова усмішка.
– Бо за останні кілька років ти не раз підправляла реальність або, якщо тобі так зрозуміліше, змінювала минуле.
Рута вирячилася.
– За останні кілька років? Але я лише раз… ну, два…
Анна взялася перераховувати:
– Контрольна з біології наприкінці десятого класу. З якоїсь причини ти прийшла на неї зовсім неготовою. Я поставила сім, та й то з великою натяжкою, але згодом у журналі оцінка стала дев’яткою. В якомусь зі снів ти переграла цей епізод і навіть не зауважила, що щось змінилося. Я також раз чи двічі бачила, що у нас вдома з’являються книги, які Яків давав тобі почитати, хоча була певна, що ти не заходила, а Яків не приносив їх зі школи. Я знаю, є багато чого, про що мені не відомо, інакше ти б так спокійно мене не вислуховувала.
– Я не… – Дівчина притисла пальці до скронь, немов від спалаху різкого болю.
– Розслабся, – мовила Анна, – я сама пропускаю повз увагу такі дрібниці. Ці зміни надто дріб’язкові та майже завжди випадкові, ми створюємо їх, навіть не входячи в усвідомлене сновидіння. Ти просто думаєш про щось перед сном, непомітно для самої себе змінюєш цю деталь уві сні, а на ранок прокидаєшся у підкоригованій версії реальності, здебільшого не усвідомлюючи змін, які спричинила. Саме так професор Райнер дізнався про мене. Його тест був не для перевірки знань, а чимось на кшталт пастки для особливих. Райнер навмисно перекручував результати, писав усіляку маячню, аби якнайдошкульніше зачепити, а на ранок перевіряв тести по-новому. Якщо тест змінювався, отже… – жінка звела й опустила брови, – ну, ти розумієш: це означало, що приманка спрацювала, і він запрошував студента на стажування до Медичного центру Геттінгена.
У Рутиній голові нарешті оформилося кілька осмислених запитань безпосередньо про її сни, вона вже навіть розтулила рота, проте Анна її випередила:
– Добре, що ти запитала, бо це підводить нас до другої частини цієї історії.
Дівчина так і застигла із роззявленим ротом.
– Це не все?
– Звісно, не все, – Анна аж руками змахнула. – Далеко не все.
– Окей. – Рута відставила вбік схололий капучино. – Я слухаю.
– Ернст Райнер припускав, що мутації, які унеможливлюють відсікання неактивних дендритів у