Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук

– Що далі?

– Життя – жорстока штука, – сказала Анна. – Воно рідко дає змогу комусь витягти виграшну карту. Те, що мені одного разу пощастило, не означає, що пощастить тобі. Я знала, на що зважуюся, коли повертала Якова з того світу, просто не чекала, що… – Жінка клацнула зубами, відсікаючи слова, які не мала наміру промовляти.

– На що не чекали? – Рута пильно глянула на неї.

– Нічого. – Анна виставила жовтий «Молескін» перед собою, нібито готувалася відбиватися від того, що підстерігало її в тумані. – Просто більше не роби цього. І поїдь з міста. Принаймні на якийсь час.

За мить до того, як жінка рушила до машини, хмари на сході прорвалися просвітом, і масне, жирне світло вдарило Руті по очах. Дівчина примружилася й лише зараз повною мірою осягнула, як змінилася її колишня вчителька. Страшенно худа, змарніла та невиспана. Через капіляри, що полопали в очах, і мертвотну землистість схвильованого обличчя Анна Чорнай скидалася на напівзогнилу зомбі.

Хмари зімкнулися – світло згасло майже так само швидко, як з’явилось, – і Рута тільки за кілька секунд усвідомила, що телефон, який вона стискає в руці, знову настирливо вібрує.

63

You got to watch them – be quick or be dead!

Iron Maiden, «Be Quick Or Be Dead», 1992[20]

Дощ ущух, проте повітря було масним від вологи, а низькі хмари із сивими пошматованими краями запаморочливо швидко пролітали над містом.

Анна висадила Руту на Грушевського, неподалік місця, де підібрала дві години тому. Рута, попри те що груди розпирало від суміші суперечливих почуттів, додому не пішла. Звернула на вулицю Орлова і, тримаючись затіненого боку, попрямувала до Пагорба Слави.

Від почутого голова йшла обертом. Рута була шокована, розгублена й водночас відчувала полегшення. Від цього думки плутались, а тілом, незважаючи на спеку, час від часу прокочувалися хвилі дрібного тремтіння.

Невдовзі по першій, коли дівчина дісталася перехрестя з Буковинською, їй знову зателефонувала мати. Рута довго та прискіпливо тупилась у телефон, ніби вірила, що від її погляду мелодія дзвінка урветься, проте так і не відповіла. Коли телефон усе ж затих, у свідомість пробилася неприємна думка, що додому сьогодні вона не повернеться. Дівчина не уявляла, де ночуватиме, та розуміла, що, просто закунявши у своїй квартирі, майже напевно опиниться у пастці.

Ноги самі несли її вперед. Рута міркувала, як далі діяти, куди себе подіти на наступні кілька днів, що сказати батькам, коли перед пішохідним переходом, за яким починалась алея Пам’яті, згадала про Русецького. Дівчина різко спинилася. Собі на сором вона не жалкувала, що покинула його в «Броварні на Грушевського», і визнавала, що спинилася насправді через інше. Рута дещо вигадала та, не бажаючи зав’язнути у ваганнях, правильно це чи ні, узяла телефон і швидко набрала анестезіолога. Якась її частина, поки тривали гудки, сподівалася, що Тимофій не відповість, але за чверть хвилини сигнали урвались і в динаміку пролунало радше засмучене, аніж сердите «алло».

Рута вхопила у груди повітря й говорила, не перериваючись, упродовж п’яти хвилин. Спершу перепросила за те, що не прийшла, далі розповіла, нібито дуже посварилася з батьками, сама дивуючись, із якою легкістю останнім часом їй вдається брехати.

Тимофій, вислухавши, буркнув, що йому жаль. Рута запитала, чи можуть вони все-таки зустрітися. Лікар довго мовчав перед тим, як поцікавитися, де вона. Рута пояснила. Виявилося, Русецький жив зовсім поряд – у багатоповерхівці на Київській, поблизу «Сільпо» – і пообіцяв підійти за лічені хвилини.

Якби її думки на той момент не були такі розшарпані та невпорядковані, Рута, напевно, здивувалася б цій поступливості, замислилася б над тим, чому після всього, що між ними сталося, Тимофій усе ще хоче її бачити, втім останніми днями все відбувалося надто швидко, її мозок буквально скипав від перевантаження та не встигав обробляти події в реальному часі.

Вони зустрілися на Буковинській, між офісом «Райффайзен Банку» й тим місцем, де колись була стоянка для автомобілів, а зараз височіла глуха задня стіна торгового центру «Арена». Лише побачивши Тимофія, Рута відчула, що мусить говорити – про що завгодно, аби тільки позбутися нервозності після спілкування з Анною. Коли хлопець наблизився, дівчина несподівано для самої себе підступила й незграбно обійняла його (перші обійми завжди незграбні), після чого, ігноруючи те, як збентежено витяглося його обличчя, почала говорити. Вона говорила й говорила, не замовкаючи. Розказала про Іллю, про те, як проспала екзамен з української, про сварку із сестрою, спілкування з якою їй страшенно не вистачає.

Вони спустилися до Київської й неквапом простували вулицею на захід. Низькі рвані хмари набрякали чорнотою, і невдовзі з них почав сіятися дрібний холодний дощ. Тимофій став. Рута скулилася – на ній були лише джинсові шорти та футболка, – глипнула скоса на хлопця й нарешті зважилася промовити:

– Я не хочу додому.

Вони сховалися під деревом за кілька кроків від пішохідного переходу, біля якого збили Іллю Ісаєва. Тимофій відвів очі вбік, однак майже відразу відсмикнув погляд і впер його собі під ноги. Рута зиркнула в той бік і помітила хлопця та дівчину, ненабагато старших за неї, які смокталися просто посеред тротуару, забувши про дощ.

Русецький звів голову й хрипко проказав:

– Пішли до мене.

Дівчина потупилася.

– Я не… – Саме цього вона й добивалася, але тепер, коли почула пропозицію, завагалася.

– Тобі є в кого зупинитися на ніч? – запитав хлопець.

Рута мотнула головою.

– Тоді ходімо.

Він розвернувся та закрокував назад до «Сільпо». Дівчина кілька секунд дивилася йому в спину, після чого подалася слідом.

Перед тим як порівнятися з хлопцем, вона дістала з кишені телефон, кілька секунд розглядала власне мутнувате відображення на екрані, а потім, затиснувши бокову кнопку, вимкнула його.

64

Квартира Русецького знаходилася на першому поверсі панельного будинку за номером вісімдесят три на Київській, хоча вікна виходили на Костромську та парк перед Пагорбом Слави.

Тимофій відімкнув вхідні двері й пропустив Руту вперед. Ледве за ним зачинилися двері, дівчина озирнулась, і вони витріщилися одне на одного. Рута – з настороженим сумнівом, хлопець – сконфужено. Спливло секунд п’ять, доки Тимофій мовив:

– Ну, проходь.

Квартира була двокімнатна. Рута зняла босоніжки та ступила до першої, більшої кімнати. Меблів – мінімум. Ліворуч попід стіною стояв розкладний диван, такий великий, що на ньому за бажання