Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук
«Ти кеп».
Він пропустив повз вуха насмішку.
«Тобі треба щоночі засинати на новому місці, якомога далі від місця, де засинала напередодні, вві сні не ловити ґав, постійно рухатися, бігти, за можливості їхати на велосипеді, коротше, робити що завгодно, щоб темрява не наздогнала тебе, і…» Хлопець затих.
«І?»
«Ну, сподіватися, що завдана тобою шкода врешті-решт розсмокчеться».
«Як довго на це чекати?»
Марк скорчив незрозумілу гримасу.
«Залежить від того, що ти натворила. Якщо пов’язані з тобою логічні суперечності в реальному світі незначні, теоретично втекти можна».
Перед очима Рути постало змарніле обличчя Анни Чорнай.
«А якщо я, наприклад, “воскресила” когось померлого? Ну, тобто не “воскресила”, – дівчина зобразила пальцями лапки, – ти розумієш, про що я». Збагнувши, що говорить у минулому часі, Рута похапцем додала: «Звісно, я нічого такого не робила, просто питаю, наскільки це вважатиметься серйозним».
У його очах щось промайнуло, і Руті здалося, що хлопцеві щось відомо. Тобто відомо значно більше, ніж він готовий поділитися.
«Серйозним? – відповів Марк так, що у неї мурашки по спині пробіглися. – Ні. Це буде смертельним. У такому разі, – він пересмикнув плечима, – ти не втечеш».
«Але…» – Рута застигла із роззявленим ротом.
«Тікатимеш, може, досить довго. Але врешті-решт вони наздоженуть тебе. І тоді світло для тебе згасне назавжди. Воскресити людину… – Він гучно пирхнув. – Повір мені – таке ніколи не розсмокчеться. Раніше чи пізніше ці потвори дістануть тебе».
Дівчина ковтнула слину.
«Які ще варіанти?»
«Другий, – крім вказівного, Марк відігнув середній палець, – можна вбити тих, кого стосувалися всі ті твої зміни. Хто через них зробився ніби як несумісний із…»
Рута перебила його:
«Вбити?»
«Так, – Маркове обличчя нічого не виражало. – Позбутися в реальному житті всіх, хто може виявити спричинені тобою парадокси».
«Е…»
«Що?»
«Це якась дурня. Я не розумію…»
«Що саме тобі незрозуміло? Річ же не в тому, що хтось навмисно старається тебе прикінчити вві сні. Річ у тім, що твій мозок унікальний, і ця унікальність призводить до виникнення парадоксів у реальності. Щойно ти знищиш усі парадоксальні вузлики, які настворювала, проблема зникне, і Всесвіт дасть тобі спокій».
Рута стрепенулася, почувши слова, які вже була чула від Анни, а тоді подивилася на хлопця зі скепсисом:
«Тобто, щоб вирішити мої проблеми, ти штовхаєш мене на вбивство в реальному житті?» Вона помовчала та повторила, виділяючи кожне слово: «Вбивство. В реальному. Світі».
Марк стенув плечима.
«Твоє життя таке саме реальне, як і те, що ти вважаєш сном. І мене не обходить, що на тебе там чекає. Я лише пропоную варіанти, як позбутися тіней, що женуться за тобою».
«Окей. Який третій варіант?» – запитала Рута.
«Він видасться тобі дивним».
«Розповідай».
«Я краще покажу». Хлопець сів на велосипед, поставив ноги на педалі. «Не відставай».
«Куди ми?»
«Це недалеко, в центрі міста, але треба буде зробити гак, – він кинув нашорошений погляд на захід. – Про всяк випадок».
Повз старий автовокзал вони вибралися на Данила Галицького, спустилися на південь до перетину з вулицею Степана Бандери, там звернули на захід і помчали аж до перехрестя з вулицею Чорновола. По тому хлопець рушив на північ, не збавляючи швидкості, прокотився повз обтиснутий заростями майдан Незалежності та навпроти будівлі кінотеатру «Україна» з обваленим дахом чкурнув у двори. Дівчина справно крутила педалі поряд.
Далі їхати не можна було – на схід від майдану хащі ставали непролазними. Якийсь час Марк і Рута тягнули велосипеди за собою, але швидко втомилися та зрештою залишили їх там, де вулиця Малий Узвіз упиралась у будівлю Головного управління національної поліції. Скрадаючись, вони дісталися третього корпусу РДГУ та причаїлися в чагарях неподалік місця, де починалася вулиця Квітки-Основ’яненка.
«Бачиш цей будинок?» – дивно схвильованим голосом запитав Марк.
Вулиця заросла так, що потрісканого асфальту майже не було видно. Будівель також не було, лише трохи далі й правіше від сховку, де принишкли хлопець із дівчиною, з нетрищ стриміла облуплена сіра десятиповерхівка.
«Який будинок?» – зобразила здивування Рута.
Хлопець знову проігнорував сарказм у її голосі.
«У реальному житті він жовтий, – його очі неприємно зблиснули. – Утратив колір за стільки часу».
«Ми зайдемо до нього?» – цього разу цілком серйозно промовила дівчина.
«Ні. Не хочу ризикувати, – Марк стрельнув швидким поглядом убік. Темрява тепер пульсувала на сході від них, за Палацом дітей та молоді. – Але хочу, щоб ти пішла до нього, коли прокинешся».
«В реальності?»
«Так. Треба, щоб ти дещо зробила з ліфтом».
«Навіщо?»
«Дослухай. Ти маєш зайти до другого під’їзду. Код на дверях: зірочка – решітка – шість – два – один».
«Шість, два, один, – повторила дівчина. – Окей».
«Можеш не запам’ятовувати, – не зводячи широко розплющених очей із будинку, хлопець змахнув у повітрі рукою. – Дочекаєшся, коли хтось виходитиме, і прослизнеш досередини».
«Чому тоді…»
Він не дивився на неї та, схоже, не почув жодного слова.
«Є дещо важливіше, що ти повинна запам’ятати». Марк дістав із кишені зжовклий папірець, розгорнув його і, потупившись, ніби передавав щось ганебне, вручив Руті. «Ти можеш забути, коли прокинешся, тому я підготував дещо, що допоможе тобі зафіксувати послідовність у пам’яті. Це, типу, схема».
Дівчина поглянула на аркуш.
«Що це?»
«Порядок проходження поверхів».
Вивчаючи накреслену від руки схему, Рута супилася.
«Я не розумію».
«Я знаю, тому слухай мене уважно, – хлопець узяв її обличчя в руки так, наче думав поцілувати. – Коли потрапиш до під’їзду, викличеш ліфт на першому поверсі та зайдеш до кабіни сама. Потім поїдеш на четвертий. На четвертому не виходь; щойно ліфт зупиниться, рушай на другий. Із другого поверху, так само не виходячи, піднімайся на шостий. Потім із шостого – назад на другий, звідти – вгору на восьмий, а з восьмого – знову на другий, і насамкінець – на десятий. Усе, як я намалював, бачиш? – він тицьнув пальцем у жовтий папірець. – Четвертий-другий, шостий-другий, восьмий-другий, і десятий. Увесь цей час мусиш бути сама. Тебе ніхто не повинен бачити в кабіні, інакше все даремно».
«А як хтось побачить?» – уставила дівчина.
«Тоді все спочатку, з першого поверху. А тепер найважливіше, – він нахилився майже впритул, і його віддих залоскотав Руті обличчя, – на п’ятому поверсі перед тим, як двері відчиняться, тобі
