Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук

потім бригади в буквальному сенсі несуть пацієнта на руках. Але оскільки мій бос завідує відділенням інтенсивної терапії, найважчих хворих – тобто саме тих, яких привозять на реанімобілях, – доправляють до нього, тому ніхто йому нічого не каже. Я, типу, захотів його трохи провчити.

– Він зрозумів?

– Ні. Змінив двірники, але машину й далі ставить де ставив. Наступного разу треба буде забити монтажною піною вихлопну трубу.

Хвилину вони мовчали, потім дівчина знову заговорила:

– Згадай найдивніший випадок, із яким стикався в реанімації. – Хлопець зітхнув, а Рута додала: – Тільки під найдивнішим я маю на увазі найхимерніший, а не найстрашніший.

Тимофій замислився.

– Не зовсім з реанімації, але… Коротше, влітку чотирнадцятого я проходив практику на швидкій у Тернополі. Ми якось прибули на виклик, а там мертва бабуся. Ну тобто давно мертва, її вже мали везти на кладовище: труна, вінки, ритуальний автобус, родичі зібралися. Всі в чорному. І повезли б, але останньої миті перед тим, як винести її з квартири, бабуся гучно хрóпнула. Її доросла донька гепнулася на підлогу без свідомості, зять із переляку викликав швидку. Ми пояснили, що таке трапляється, типу, людина помирає, бактерії продовжують робити свою роботу, в тілі накопичуються гази, а одним із найлегших шляхів для їхнього виходу є трахея. Виходячи, газ протискається крізь голосові зв’язки й на вихлопі утворюється звук, який нагадує стогін чи гортанне покректування. З боку це скидається на те, що труп скрушно зітхає. Але донька з чоловіком не повірили, здійняли ґвалт і зателефонували у поліцію.

– І що? – Рута не знала, кривитися їй чи сміятися. – Що ви зробили?

– Та нічого не зробили. Приїхали копи, подивилися, розвернулися та забралися. Ми теж подалися звідти. А нам услід кричали, що ми вбивці та що Супрун – це «ісчадіє ада». Мене насправді вбило, що ті чоловік і жінка реально думали, ніби варто покропити їхню бабусю чудодійними краплями – і вона встане й піде. Обоє були, м’яко кажучи, малоайк’юшними. Типові такі глядачі «1+1».

Рута перевернулася на спину та втупилася в стелю. Гілля дерев, що росли попід будинком, відкидало на стіни та стелю заплутані тіні, які раптом почали складатись у вищирені обличчя.

– Що? – насупився Тимофій.

– Нічого. Більше не треба розповідати історії.

– Добре, – у голосі проступило відверте полегшення.

– Ніколи.

– Та добре, добре.

Кілька хвилин вони лежали в тиші. Потім хлопець запитав:

– Аміна знає, де ти?

– Ні, не знає.

– То не говори.

– Я й не збиралася. – Русецькому могла бути відома дата її народження, але Рута вирішила ризикнути й збрехала: – Я вже повнолітня. – Вона помовчала. – Якщо із цим якісь трабли… тобто якщо потрібно, я піду.

– Ні. Усе гаразд.

Рута хотіла ще щось сказати, проте хлопець рівномірно засопів. Кілька секунд дівчина дивилася на нього, а тоді лягла на бік і прикипіла очима до велосипеда, чиє кермо проглядалося крізь шибку балконних дверей. Може, таки варто було залишити місто? Але вона не вдома, і поряд неї велосипед. Можна буде підірватися й одразу чкурнути навтьоки. Крім того, на відміну від Анни Чорнай вона не оживляла мертвих. Принаймні поки що. Зрештою Рута заплющила очі, сподіваючись, що після того, як зісковзне в сон, велосипед стоятиме на тому самому місці.

65

Велосипед нікуди не подівся, хоча впродовж кількох секунд після того, як розплющила очі, Рута про нього не думала. Її сповивала в’язка півтемрява, і дівчина, злякавшись, рвучко скочила на ноги. У нутрощах дивана щось сухо тріснуло, Рута, глухо скрикнувши, сахнулася вбік. Озирнувшись, вона побачила, як бильце, біля якого лежала, просіло і, похилившись, уперлося краєм у стіну. Потому погляд метнувся до вікна, і дівчина видихнула. Не те щоб заспокоїлась, але видихнула принаймні вільно: у кімнаті було темно через зарості, що повністю затуляли вікно. Кілька гілляк навіть пробили балконну шибку.

Почекавши, доки стишиться биття серця, Рута навшпиньки прокралася на кухню та припала до вікна. Зелені тут було менше, та все ж дерева попід будинком стояли так щільно, що дівчина майже нічого не могла розгледіти. Притиснувшись щокою до мутнуватого скла, вона задерла голову та спробувала проникнути поглядом крізь нагромадження листя й гілок. Далеко понад кронами дерев відливало звичною мертвотною сірістю бездонне небо. Схоже, пітьми не було. Чи то пак не було на сході, куди виходили вікна квартири. Що робиться з іншого боку будівлі, Рута не знала.

Вона повернулася до великої кімнати та підступила до дверей на балкон. Ухопилася за ручку обома руками, змістила її вбік, смикнула на себе, проте двері не піддалися. Дівчина закрутила головою, шукаючи, чим би розбити вікно, а потім пригадала слова русявого хлопця, що врятував її у попередньому сновидінні.

(ці з білими очима… це сновиди)

(уникай їх, бо вони виказують тебе)

Рута замислилася. Іванка в її сні реагувала на звук. Будинок, у якому мешкав Русецький, був величезний, на кілька сотень квартир, малоймовірно, що серед пожильців немає жодного, хто страждав би на сомнамбулізм. Може, хтось просто зараз тиняється із закоченими очима сусідньою квартирою. Або в коридорі за дверима. Рута здригнулась і поворушила плечима, позбавляючись мурашок між лопатками. Звук розбитого скла приверне увагу, а тому, покрутивши ручку, вона вперлася ногою в стіну, закусила губу й узялася смикати. За третім разом двері подалися та з тихим шерехом прочинилися. Рута прослизнула на балкон і, схилившись, оглянула велосипед. Шини спущені, шестерні аж чорні від іржі, але, схоже, все решта на місці. Велик був на ходу.

Сідницями відпихаючи балконні двері, дівчина позадкувала та втягнула велосипед до квартири. Він виявився легким, значно легшим, ніж вона гадала. Рута зняла закріплений під рамою насос, притулила велосипед до стіни, поставила колесо ніпелем донизу, скрутила захисний ковпачок і, приєднавши до нього патрубок насоса, заходилася качати. За кілька хвилин вона впоралася з обома колесами. Передня шина підозріло швидко втрачала пружність, але Рута не стала на цьому зосереджуватися, вирішила, що зупиниться та підкачає її, щойно вибереться з міста.

Прилаштувавши насос назад під раму, вона пересунула велик до виходу з квартири. Вхідні двері були замкненими, і Рута добряче намучилася, доки відімкнула їх без зайвого шуму. Потому почала повільно відчиняти, очікуючи, що сходовим майданчиком розлетиться тріскотливе скрипіння, але завіси, на диво, не видали жодного звуку. Чверть хвилини, затамувавши подих, дівчина прислухалася, а тоді обережно визирнула з квартири. Стулки ліфтових дверей були вдавлені всередину, з шахти стирчала вкрита сірим слизом арматура, а з електрощитка звисали засотані павутиною