Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук
Набравши у груди повітря, неначе перед пірнанням, Рута переставила велосипед за поріг і покотила до виходу з будинку. Прокручування коліс супроводжувалося неприємним попискуванням, ніби хтось водив металом по мокрому склі, і дівчина на кожен такий звук кривилася. За крок від дверей під’їзду вона спинилася. Поклала ліву руку на кермо, правою відтулила двері та обережно вистромила голову надвір.
На зарослому високою травою дитячому майданчику, метрів за двадцять від виходу з під’їзду, хтось стояв. Рута, не стримавшись, перелякано кавкнула та шарпнулася від порога. Металева пружина захряснула двері, пахнувши дівчині в обличчя сухим пилом і кислуватим запахом заліза. Велик із глухим дзенькотом повалився на бетонну підлогу. Дівчина побігла геть, прикидаючи, чи встигне продертися крізь хащі попід східною стіною багатоповерхівки, доки її спіймають, коли знадвору долинуло:
«Не бійся!» Пауза. «Це я».
Рута завмерла на сходовому майданчику, повернулась обличчям до дверей під’їзду. Серце гатило так, що темніло в очах.
Хто – ти?.. – подумала вона. – Хто ти, в сраку, такий?
Двері розчинилися навстіж, впустивши до під’їзду хвилю тьмяного світла. На ґанку вималювався хлопець, той самий, що написав «Тікай!» під вікнами Іванчиного будинку. Дівчина відступила на крок і вперлася спиною в пощерблену стіну. Ліворуч щирився дротами потрощений щиток із лічильниками.
«Виходь, – сказав хлопець. – Тут нікого, крім мене, нема».
Рута не рухалася. Він жестом поманив її до себе.
«Я тебе не скривджу».
Його слова влітали у вуха, але розпорошувалися, не досягаючи Рутиного мозку. Зрештою хлопець зітхнув, нахилився, підняв велосипед і, вивівши його на вулицю, кинув через плече:
«Гаразд, можеш сидіти, доки не заспокоїшся. Я почекаю тут».
Він відпустив одвірок, і двері захряснулися. Прямокутник кволого світла стиснувся до ледь помітної лінії та щез. Дівчина кілька секунд не рухалася – дихала часто, наче загнаний у пастку звір, – а тоді рвонула слідом, із розгону штовхнула двері та вибігла надвір.
Хлопець сидів на бордюрі навпроти входу до під’їзду, зосереджено промацуючи задню шину Тимофієвого велосипеда. Колесо ще одного, меншого, але такого самого іржавого, виднілося з трави позаду.
Насамперед Рута потягнулася поглядом на захід – туди, де розташовувалася її десятиповерхівка. Небо в тому боці здавалося темнішим. Не геть чорним, а радше якимось каламутним. Дівчина вглядалася достатньо довго, щоб побачити фіолетові проблиски, що промайнули в темноті, ніби в далеких хмарах на горизонті спалахнули бузкові блискавки.
Хлопець підвівся. Підняв із трави свій велосипед.
«А де ці?» – запитала Рута, махнувши рукою на захід.
«Там, де й мають бути. Біля твого будинку на Грушевського».
«Вони не знають, що я тут?»
Хлопець заперечно мотнув головою:
«Поки ні».
«А дізнаються?»
«Якщо залишишся тут іще на ніч, мабуть, так». Він задер голову та обвів поглядом масив вікон десятиповерхової «шпаківні». «Ну або тебе почує сновида».
Скориставшись цим, дівчина почала його розглядати. Приблизно її зросту, може, ненабагато нижчий. Руки не худі, але без жодного натяку на м’язи. Кругле обличчя, русяве волосся, ледь опуклі зеленкуваті очі. І ямка на підборідді, така глибока, що в неї без проблем помістилася б соняшникова насінина.
«Ти чекав на мене?» – поцікавилася вона, коли хлопець опустив голову.
«Так».
«А як ти довідався, де на мене чекати?»
Він не відповів. Натомість кивнув на її велосипед:
«Піднімай його та поїхали».
«Куди?»
«Хочу дещо тобі показати».
Рута скинула голову, всім своїм виглядом показуючи, що з місця не зрушить, поки не розпитає про все, що їй потрібно.
«Хто ти?» – мовила вона.
«Я Марк», – назвався хлопець.
Окей, тебе звати Марк, – подумала Рута, а потім повторила:
«Хто ти?»
Його очі стали схожими на матове скло.
«Я хочу допомогти».
Дівчина мотнула головою.
«Це не відповідь».
Марк знизав плечима та промовчав.
«Що ти робиш у моєму сні?» – не вгавала Рута.
«Це не твій сон, – його обличчям майнула тінь усмішки. – Це взагалі не сон, ти ж знаєш».
Руту обсипало морозом.
«То ти… ти…» Вона сама не розуміла, чому почала фразу, позаяк не мала жодної здогадки, як її закінчити. Та остаточно замовкнути її примусило відчуття, що взялося неначе нізвідки: вона знає хлопця. Рута вивчала кругловиде обличчя Марка, і щосекунди її впевненість у тому, що раніше бачила його, зростала.
«Я тут, щоб тобі допомогти», – сказав він.
Дівчина примружилася. Звідки вона може його знати? Десь зустрічалися? Знайомий знайомого? Ні, не так. Відчуття було трохи інакшим. Так буває, коли дивишся на чужу, але все ж знайому людину, яку востаннє бачила багато років тому, й не можеш збагнути, чи це людина так змінилася, чи ти просто помилилася, сплутавши її з кимось.
«Я тебе знаю?» – вона вигнула брову.
«Навряд».
Рута ледь помітно здригнулася: він не відповів «ні». І ще вирішила, що він збіса дивний. Не лячний, ні, просто якийсь не такий, як треба.
«Із чим ти мені допоможеш?»
«Із твоєю проблемою».
«М?..»
«Я можу принаймні пояснити».
Не те щоб вона потребувала додаткових роз’яснень після розмови з Анною, та все ж вивалила кілька запитань:
«Хто ці істоти? Вони реальні? Чому вони з’являються? І чому переслідують мене?»
Марк обірвав її дещо різко:
«Стоп. По черзі. Тут усе реальне, мала б уже зрозуміти. Істоти теж. Далі – вони типу санітарів, які у сновидіннях “підчищають” людей, саме існування яких загрожує цілісності та несуперечності фізичної реальності. Чому вони з’являються? Бо ти скоїла щось таке, що зруйнувало або може зруйнувати причинність Усесвіту, а вони це чують, наче гієни – кров».
Але ж вони не гієни, – зауважила про себе Рута.
«Чому вони схожі на моїх рідних? – Дівчина згадала Лару та спохмурніла. – Окей, не завжди на рідних, але це обов’язково хтось, із ким я знайома».
«Це ти їх бачиш такими», – видав Марк.
Дівчина збентежилася:
«А ти хіба ні?»
«Ні. Для мене вони схожі на дементорів із “Гаррі Поттера” чи на назгулів із “Володаря Перснів” – безликі стрьомні сутності в подертих балахонах. Ти бачиш їх з обличчями, бо… – він замислився та кілька секунд мовчки ворушив губами, – ну, напевно, Всесвіт у такий спосіб показує, на кого найдужче вплинули твої дії, типу, з ким найбільша проблема».
Рута подумала про сестру. Потім про Іллю Ісаєва. Потім знову про сестру. Після чого прогнала геть думки про Анну Ігорівну.
«Ти сказав, що знаєш, як це вирішити».
«Сказав», – кивнув хлопець.
«Як?»
Він повернувся і, витягнувши шию, якийсь час дивився на захід. Заспокоївшись, знову поглянув на Руту.
«Загалом
